Ми продовжуємо спілкуватися з Ріною Ісаєву про єврейську літературу і визначних її постатей.
Якщо ви ще не читали про ТОП-9 книг єврейських авторів в українському перекладі, то дуже рекомендуємо.
Ріна Ісаєва — працівниця Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства та видавництва “Дух і Літера”, де редагує книги (мемуари Йосипа Бухбіндера «Емануїл оповідає», мемуари Юліуса Марґоліна «Подорож до країни Зе-Ка»). Захистила магістерське дослідження у Києво-Могилянській академії про єврейського письменника Натана Забару.
Ріно, розкажіть більше про своє дослідження: чому постать Натана Забари є важливою і якою інформацією про письменника Ви б хотіли поділитися з читачами?
Своїм дослідженням постаті письменника Натана Забари я завдячую Леоніду Фінбергу, який роками «полює» на архіви єврейських письменників Києва, та племінниці літератора Зінаїді Фрімерман, яка зберегла приватний архів родича.
Натан Забара переїхав до Києва амбітним юнаком у середині 1920-х, щоб будувати у великому місті літературну кар’єру. На життя письменника, який народився 1908 року, випали дві світові війни (брав участь військовим у Другій) та совєтські репресії проти євреїв, у наслідок яких письменник опинився в концтаборах Ґулаґу. Забара позиціонував себе саме як їдишський автор – він писав їдишем протягом усього життя, аж до своєї смерті у 1975 році.
Натан Забара не був релігійною людиною, проте підтримував та поширював єврейські традиції. Відомо про такий епізод у таборі на Колимі, де Натан Забара разом з іншими засудженими євреями відзначали пасхальний седер. Зі спогаду співв’язня Міхаеля Марґуліса: «Сидячи за столом табірної каптерки, у присутності своїх товаришів він промовив івритом слова з Гаґади: “Цього року тут, наступного – у країні ізраїльській. У цьому році раби, а у прийдешньому – вільні люди”». Песах тут видався символічним – це свято звільнення з рабства, позбавлення від гніту можновладця-диктатора. А сам письменник потрапив до табору під час сталінської антисемітської кампанії на початку 1950-х років. Сотні тисяч в’язнів у таборах Совєтського Союзу так само мріяли на звільнення від тиранії.
Про пережиті репресії Забара пізніше згадає у своєму головному романі «Колесо обертається», де порівняє Сталіна з єгипетським фараоном-тираном. І ще цікавіше, що за брєжнєвської доби йому вдалося таки опублікувати цю частину роману в єдиному на той час у Союзі їдишемовному журналі «Советіш геймланд» («Совєтська батьківщина»). На жаль, випуск із цим важливим фрагментом вийшов якраз у місяць по смерті автора.
Письменник також прагнув, щоб його твір «Колесо обертається» без жодних купюр видали в Ізраїлі. Для цього з машинопису зробили мікрофотокопії, які обгорнули у цигарковий папір, і в такому вигляді оригінальна авторська версія роману успішно дісталася місця призначення.
Що було першим поштовхом до зацікавленням єврейською літературою? Розкажіть Вашу історію.
Я обожнюю художню літературу, її прочитання дозволяє мені проживати тисячі життів, які я ніколи не проживу насправді. Єврейська література для мене донині є відкриттям. Як їдиш для мене почався із львівських вулиць, на яких проступають написи-привиди минулого єврейського життя міста, так і єврейська література привідкриває для мене завісу до справдешнього штетлу, його мешканців, звичаїв та обрядів. Не штетлом єдиним, звісно. Подекуди єврейська література читається легкими й захопливими майсе, а подекуди – складно, часом це дуже трагічне письмо.
З єврейської літератури добре зчитувати історію єврейського народу: в ній відбивається все, чим він жив у галуті чи на своїй батьківщині, в Ерец Ісраель.
Розкажіть про Ваш досвід праці з редагуванням книг. З якими книгами Ви працюєте? Можливо, з якими труднощами Ви зіштовхуєтеся?
Я працювала із книгою спогадів Йосипа Бухбіндера, київського їдишемовного поета й журналіста, колеги та друга Натана Забари. У своїх мемуарах «Емануїл оповідає: Сторінки життя єврейського письменника» Бухбіндер описував перші бомбардування Києва під час Другої світової війни, евакуацію до Уфи, куди виїхали київські літератори, власний військовий досвід, поранення, а згодом і ув’язнення в концтаборі Степлаґу. Бухбіндер описує власне бачення знаменитого Кенгірського повстання.
Складнощі з редагуванням цієї книги виникли, оскільки автор, сподіваючись видати книгу за життя, коли ще діяла радянська цензура, приховав у своєму творі справжні імена дійових осіб під псевдонімами. «Емануїл» – це і є Йосип Бухбіндер. Розшифрувати та впізнати справжні імена всіх фігурантів спогадів можна буде тільки після дослідження постаті письменника.
Це був переклад з їдишемовного машинопису з архіву автора, що важливо – нецензурованого, – тож подекуди фрагменти тексту були заплутані, вигадані імена тих й самих персоналій відрізнялися протягом тексту. Годилося б у такому випадку розпитати мемуариста, що і до чого. Але я працювала з цією книгою вже за тридцять років по його смерті.
Зараз я працюю з українським перекладом книги Анни Штерншис «Совєтське і кошерне: Єврейська масова культура в Совєтському Союзі (1923–1939)».
Ми все ще стикаємося з відсутністю уніфікації єврейських слів українською мовою. Це нормальний процес усталення правил написання. Тож певний час ще будемо зустрічатися з різнописанням деяких слів, як-от Рош а Шана, Йом Кіпур, Пурім, пасхальний седер тощо.
Працюючи із книгою Анни Штерншис, я стикаюся із проблемою ідентифікації населених пунктів, які їдишем звучали дещо інакше, ніж, наприклад, українською. На її сторінках є багато свідчень євреїв, які оповідають про місця, де вони народилися, називаючи їх, звісно, на їдишський манір. Наприклад, від інтерв’юйованих можна було почути: Новоуcтіця, Новоустиця, а українською село називається Нова Ушиця.
Також оприявнилася проблема того, що іноземні дослідники нерідко відносять євреїв України, Білорусі тощо до «російських євреїв», причому незалежно від історичного періоду. Хочеться сподіватися, що хоча би нині, в час російсько-української війни, ці кліше будуть подолані, й ми побачимо таку собі деколонізацію єврейських студій.