Нещодавно мені трапився короткий рілс, у якому Опра Вінфрі запитала співачку Шер, як вона ставиться до старіння. Відповідь була короткою: «Я думаю, це просто жахливо». І в цьому – вся чесна істина без притягнутого «полюби свій вік», тому що старіння справді буває сумним.

Днями моя знайома поділилася радісною новиною: її донька заручилася і готується до міні-весілля. Сценарій зазвичай майже однаковий: сказати «так», показати каблучку, обрати сукню, знайти ідеальну локацію. І майже ніколи в цьому списку немає однієї речі, яка насправді впливає на життя значно більше, ніж колір серветок на весіллі. Розмови про гроші – точніше, про те, як ми будемо жити разом.

Розмірковуючи над гендерними стереотипами, я звернула увагу на той, який майже не розбирають і ще рідше ставлять під сумнів, хоча він непомітно впливає на вибір, відповідальність і внутрішні межі багатьох жінок. Це – про роль доньки.

Останнім часом я усе частіше думаю про дружбу — не як про факт, а як про життєву необхідність. Про людей, які з’являються саме тоді, коли ти вже майже зібралася «впоратися сама». Про гумор як спосіб виживання і розмови, що стають формою терапії.

В неділю почалася Ханука, і я замислилася, чому саме цього року це свято так сильно відгукується українцям і чому воно стало частиною спільної розмови у публічному просторі.

Привіт! Мене звати Влада Недак, і це мій блог. Ви можете сказати, що зараз є безліч важливих тем для обговорення, а я знову зі своїм фемінізмом. Так, знову. Але цього разу – з іншого ракурсу.