Привіт, мене звати Влада Недак, і це мій блог.

Нещодавно я домовлялась про зустріч із подругою, яку дуже ціную, а потім, ближче до дати, зловила дивне відчуття втоми. Наче це вже не про заплановану радість, а про ще один пункт у календарі на суботу. І найсмішніше – я сподівалась, що вона скаже: «Слухай, давай перенесемо».

Я раптом відчула, наскільки ми втомилися від постійного планування, якщо навіть відпочинок перетворюється на задачу.

Колись зустріч із друзями означала щось дуже просте: «Заходь увечері», «Будеш десь поруч – набери, посидимо». І цього було достатньо. Зараз навіть дружба часто виглядає як окремий проєкт. Треба обрати місце, забронювати столик, узгодити календарі, знайти «ідеальний вечір», гарно виглядати, цікаво говорити, зняти себе і викласти сторіз.

Невже ми зовсім втратили культуру нічого-не-роблення разом? Згадую, як у дитинстві до мами просто заходили подруги одна до одної додому. Вони пили чай на кухні, ми, діти, гралися у дворі. Розмовляли про все, обговорювали якісь дрібниці – і це не виглядало як подія чи продумана концепція вечора. Просто бути поруч було достатньо. А зараз навіть відпочинок має бути «якісним», дружба – продуктивною, а зустрічі – обов’язково щось давати. Ми ніби розучилися просто бути разом без сценарію.

І парадоксально, що саме в епоху максимальної connectedness – зв’язаності й постійного контакту – ми так масово відчуваємо самотність. У нас сотні чатів, реакцій, сторіз, але все менше місць, де можна просто мовчки сидіти поруч із кимось і не відчувати потреби бути цікавою.

Мені дуже відгукується думка, що справжня близькість – це коли з людиною можна нічого не робити. Її не треба розважати, не треба вражати – можна просто бути.

Я помітила, про що почала мріяти: разом дивитися якийсь серіал і потім навіть не пам’ятати, що саме дивилися, їсти щось просте на кухні, обговорювати повну нісенітницю, сміятися так, що починає боліти живіт. Можливо, дорослість вимірюється не лише амбіціями, ефективністю та розписаним календарем. Можливо, це ще й про людей, поруч із якими тобі не треба постійно «працювати собою».

Я все більше думаю, що справжня розкіш сьогодні – не ресторан із бронюванням за місяць, а люди, з якими можна зустрітися без плану, нічого не робити, а потім раптом відчути, що це був один із найкращих вечорів за довгий час…

Далі буде!