Доктор Пайфер є клінічною психологинею та авторкою нещодавно опублікованої книги «Життя у світлі: роздуми про непостійність».
Щоранку, за горнятком кави, я налаштовуюсь на новий день. Спостерігаю як сходить сонце за озером біля мого дому, слухаю щебет кропивника та галас горобців. Вивільги (пташки) час від часу прилітають до нашої годівнички з виноградним джемом і завжди викликають у мене посмішку. Я роблю десять глибоких вдихів – видихів, щоб заземлитись. Нагадую собі про численні блага, які я вже маю, і налаштовуюсь на позитив. Моя старенька триколірна кішка Глессі сидить поруч зі мною. І незважаючи на нестерпний біль від новин про події в світі, я готова до всього, що може статися.
За роки я набула навичок формування гарного дня. Особливо влітку, коли я маю можливість поплавати, попрацювати в своєму садку, відвідати концерти просто неба та почитати книгу в гамаку – життя прекрасне. Я займаюсь справами, які люблю — надаю допомогу афганській сім’ї, приймаю участь у діяльності групи захисту навколишнього середовища, та пишу.
Та насправді я веду подвійне життя. Моє повсякденне благополучне життя приховує відчай через те, що відбувається у світі.
Іноді новини вражають настільки болісно, що мені потрібна вся внутрішня сила, щоб уникнути виснаження, тривоги та депресії. Я рідко говорю про цей відчай. Власне, як і мої друзі. Ми всі маємо схожі відчуття. Ми не знаємо, що позитивного можна сказати. Тому наші розмови обертаються навколо наших садових ділянок, сімей, книг, фільмів та діяльності місцевих проектів. Ми не хочемо викликати одна у одної відчуття безнадії та безпорадності.
У багатьох з нас виникає відчуття, що ми рухаємось крізь в’язке болото. Ця дивна інертність зумовлена тривалою пандемією, війнами та масовими стрілянинами в торгових центрах, місцях віри та школах. Окрім цього, наша країна і вся планета зазнають стрімких змін, які викликають глибоке занепокоєння. Ми живемо в часи невизначеності, коли впевнено прогнозувати майбутнє можливо не далі вечері. Пандемія стала нашим прискореним курсом з цього питання.
Оскільки на нас щоденно обрушується травмуюча інформація, ми все частіше закриваємось емоційно. Я чую беземоційність в голосах репортерів, бачу тривогу на обличчях друзів, і відчуваю її в напрузі працівників будинку для людей похилого віку, в якому живе моя сестра. Ми не в апатії, ми психологічно виснажені. Наші симптоми нагадують симптоми людей, які постраждали від війни.
Найбільш поінформовані та співчутливі з нас найчастіше страждають від відчаю. Ми розуміємо біль та сум як нашої рідної, так і зовсім далеких громад. Ми також повністю усвідомлюємо ті речі, які ми не здатні змінити. Залишатись зосередженим на світлі в цьому світі – непроста задача.
Америка – це, звісно, не Східна Україна, не Афганістан чи Ємен, та незважаючи на це ми теж самотні, налякані люди, які втратили надію на майбутнє. Будь-який психолог знає, що це небезпечно. Ми ризикуємо втратити здатність чітко мислити чи відчувати життя у повній мірі. Ми втрачаємо життєві сили та орієнтири. Ми не можемо допомогти іншим. Ми не можемо нічого виправити.
В такі часи нам потрібні надзвичайні навички подолання стресу, щоб хоча б лишатись повністю усвідомленими, насолоджуватись життям і бути корисними для інших. Мої життєві уроки прийшли до мене з різноманітних джерел, але я хочу зосередитись на трьох з них — моїй бабусі по материнській лінії, зануренні в психологію та вчення Тхіть Нят Ханя.
Моя бабуся виховала п’ятьох дітей на ранчо в східному Колорадо під час «Пилової чаші» та Великої депресії. Вона була освіченою жінкою, але прожила в бідності та тяжкій праці. Коли їй і моєму дідусеві було за 60, вони продали своє невелике ранчо й переїхали в маленький будиночок у місті. Там зробили великий палісадник, посадили кущі аґрусу та персиковий сад. Вони рідко виїздили з міста, а моя бабуся померла вже вдовою, зі статком менше тисячі доларів. Простим було її життя, та не її розум.
Бабуся була моєю першою наставницею з формування внутрішніх ресурсів та порядності. Вона спонукала мене бути людиною «з якою ти хотіла б прожити кожен день свого життя». Коли ми з бабусею лущили квасолю або мили посуд, ми обговорювали нагальні моральні питання, а з моєю бабусею приводи для розмов про мораль знаходились постійно. Мені подобалися ці глибокі розмови з нею, тому не дивно, що я значною мірою перейняла її спосіб мислення.
Вона була взірцем витримки, завжди весела і допитлива. Навіть на смертному одрі бабуся розпитувала мене про шкільні уроки та книжки, які я тоді читала. А при нашій останній зустрічі вона сказала, що її життєвою метою було «зробити цей світ кращим, ніж він був»
Психологія стверджує, що найкращий спосіб впоратися зі стражданням – це відкрито протистояти йому. Ми повинні відчути його в своєму тілі, дослідити його значення, а потім зібрати свої внутрішні ресурси, щоб рухатись вперед. Ми шукаємо шляхи врівноваження відчаю радістю. Ми звертаємося до друзів і родини. Ми знаходимо спосіб допомогти іншій людині.
Дія – це найкраща протиотрута від відчаю.
Тхіть Нят Хань, буддистський чернець і майстер дзен, був свідком великих страждань, які випали на долю жителів В’єтнаму під час французької та американської воєн. Щоб допомогти собі та своїм послідовникам впоратися з гнівом, страхом і болем, він розробив практики усвідомленості. Він навчав своїх послідовників дихати глибоко й повільно фокусуватись на теперішньому моменті.
Як сказав би Тхіть Нят Хань: «Теперішній момент. Прекрасний момент».
Однак, попри те, що Тхіть Нят Хань підкреслював важливість медитації, він заснував групу «Молодь за соціальну активність», щоб допомогти своїй спустошеній війною країні. Ризикуючи життям, його група допомагала безхатькам, створювала медичні пункти та відбудовувала школи. За це його вигнали з В’єтнаму. Він заснував буддистську школу під назвою «Залучений буддизм» і вже зі свого дому в Плам-Віллідж, Франція, працював заради миру та збереження екології нашої планети. Його глибинне вчення стосується взаємозв’язку, що існує між всіма формами життя. Ми всі частини єдиної свідомості, так само як і переляканий школяр; голодні, безхатні біженці; полярні ведмеді; та спустошені ліси.
Більшість із нас не стають великими героями. Проте всі ми маємо здатність бути героями повсякдення.
Можливо, ми не зможемо зупинити глобальне використання пластику, але ми можемо співпрацювати з місцевими екологічними групами. Ми не можемо викорінити упередження чи ліквідувати ядерну зброю. Однак ми можемо доставляти їжу тим, хто її потребує, або ремонтувати велосипеди для волонтерських проектів.
Лише маючи розвинені навички подолання стресу, ми зможемо піднятися над своїми болісними травмами та бути тими, ким хочемо бути. Кожен з нас здатен на це, і коли ми це зробимо, ми станемо щасливішими та принесемо більше користі оточуючим. Лао-Цзи висловлює цю тезу у своєму вірші, який починається наступними словами: «Щоб у світі панував мир/Мир має панувати серед народів» і закінчується словами «Щоб у домі панував мир /Мир має запанувати у серці.”
Минулої ночі я сиділа на веранді й дивилась як на неба лютувала гроза. Спалахи блискавок висвітлювали грозові хмари. До моєї улюбленої сосни прилетіла сова. Квакали жаби. Десь вдалині гавкали собаки. Спостерігаючи за цим дійством я подумала: життя одночасно таке жахливе і прекрасне. Чи стане моєму серцю сил втримати це розмаїття?
Переклад Галина Садірова.