У творі Григора Тютюнника «День мій суботній» неодноразово згадується нижня частина Андріївського узвозу під час вихідних, особливо в суботу. Письменник змальовує, як ця частина оживає, наповнюючись голосами торговців, ароматами вуличної їжі та дзвінким сміхом перехожих. Тютюнник показує її не просто як місце, а як живу істоту, що поєднує в собі історію й сучасність. Він підкреслює не лише жвавість, а й значущість цієї локації: у суботній день узвіз ставав точкою перетину шляхів різних людей – торговців, ремісників, художників, закоханих пар і випадкових перехожих.
Саме на перетині вулиць Андріївської, 2/12 та Боричів Тік стоїть садиба з незвичайною долею. Її проєкт створив архітектор Володимир Ніколаєв на замовлення мецената Михайла Дегтерьова. Збудована у 1891 році, будівля виконана в еклектичному стилі з елементами неоренесансу та модерну.
Нині вона відома як «Будинок для вдів», адже колись тут справді розташовувався притулок для вдовиць із дітьми.
Історія садиби пов’язана з київськими купцями Лакердами (греками за походженням), які володіли великими ділянками на Андріївському узвозі та впливали на розвиток торгівлі й економіки міста. У 1902 році будівля перейшла до іншого власника – купця А. Фролова.
Утім, у небагатьох джерелах згадується, що тут функціонував один із найбільших молитовних будинків Подолу. Згідно з наказом Міністерства культури та туризму України від 15.09.2010 № 706, будинок на вул. Андріївській, 2/12, де діяла єврейська молельня «Ашкеназі», визнано пам’яткою культурної спадщини.
Також згадується факт будівництва триповерхового корпусу, де 2-й та 3-й поверхи орендувала громада «Ашкеназім», а з 1921 року тут функціонувала ще одна молельня – «Хейрус».
Після революції 1917 року та встановлення радянської влади садиба, як і багато інших приватних будівель, була націоналізована. Через контроль над релігійними громадами та заборону відкритих служб, молитовні будинки часто діяли підпільно. Попри це, спроби зберегти релігійне життя не припинялися.
З 1929 року юдейські молитовні приміщення передали в оренду нерелігійним установам. Садибу займали Економічний інститут, ювелірна майстерня, частково – квартири. До кінця 1998 року перший поверх використовувало швейне училище, яке згодом ліквідували.
Будівлю почали приватизовувати, але протягом майже 20 років вона залишалася порожньою й поступово руйнувалася. Станом на 2017 рік садиба перебувала в аварійному стані, її власником був «Діамантбанк», який уклав охоронний договір. Однак реставрація затягувалася через бюрократичні труднощі.
Реставраційні роботи розпочалися у 2017 році. Вони передбачали відновлення фасаду, збереження оригінальних архітектурних елементів і пристосування приміщень до сучасних потреб із дотриманням історичної цінності. Територіально пам’ятка розташована в межах Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ».
Авторка статті: Karina Sofit – документалістка, архітекторка, дослідниця