Історія єврейської російськомовної преси, започаткованої в Одесі у середині ХІХ століття, довго лишалася поза увагою українських дослідників. Її за інерцією зараховували до «російської» культури, спираючись на праці авторів із росії та Ізраїлю. Втім, українські архіви, що не були вивезені до Москви чи Петербурга, демонструють інше: становлення і функціонування цієї преси відбувалося у складних, далеких від ідилії умовах, а провідну роль у її творенні відіграли українські єврейські публіцисти. Російська мова видань була не даниною асиміляції, а інструментом — мовою влади, якою прагнули донести позицію громади до неї.

Початок пов’язаний із одеською Гаскалою. Молоде покоління маскілім відмовилося від «кабінетних» записок уряду на користь публічного впливу словом: потрібен був спеціальний орган державною мовою, що відповідав би на виклики модернізації єврейського життя, об’єднував інтелігенцію й водночас адресувався імперській бюрократії. Одеса — порт, промисловий, культурний і просвітницький центр — була ідеальним майданчиком цієї спроби: тут єврейська громада швидко європеїзувалася і мала значну частку російськомовних читачів. У місті в середині ХІХ ст. преса виходила трьома мовами: їдиш («Кол мевасер», 1862–1871), іврит («Ха-Меліц», 1861–1871) і російською («Рассвет», «Сіон», «День», 1860–1871).

Потребу в окремій єврейській пресі підсилювала атмосферa у «ліберальній» російській періодиці кінця 1850-х: серйозні тексти про єврейське питання відхилялися, натомість ширилися кліше й зверхність. Публіцисти Лев Леванда та Михайло Моргуліс фіксували подвійні стандарти: коли євреї аргументовано описували дискримінаційні реалії та просили «братньої руки», відповіддю було «це не наша справа». Висновок маскілім був прямий: доки така «ліберальна» преса домінує, доти потрібна окрема російськомовна єврейська журналістика.

Шлях до першого журналу пролягав через довгі погодження. 1856–1857 років Осип Рабинович із Іоахимом Тарнополем подали Миколі Пирогову програму «Рассвета». Попри підтримку частини чиновництва, проти виступив Єврейський комітет (із відчутним впливом хасидів), наполягаючи на івриті чи «жидівсько-німецькому жаргоні». Після зобов’язання не торкатися суто релігійних тем видання дозволили: 22 жовтня 1859 року отримано санкцію, а 27 травня 1860-го вийшов перший номер із промовистим девізом: «І сказав Бог: хай буде світло!». Так стартувала російськомовна єврейська преса Одеси.

Український одеський період, однак, виявився коротким: «Рассвет» (1860–1861), «Сіон» (1861–1862) і «День» (1869–1871) припинилися через цензурні утиски, брак підписників і фінансову скруту. «Рассвет» закрили після натяку влади: говорити про «темні сторони» єврейського побуту можна, а захищати права — ні. Передаючи естафету «Сіону», редакція сформулювала заповіт: «Усе — для правди, нічого — для догоди. Йти, але не задкувати. Краще мовчати, аніж заїкатися, або говорити двома мовами». «Сіон» загруз у цензурних заборонах і зійшов з дистанції. «День», де Ілля Оршанський уперше системно зібрав правові та економічні матеріали про становище євреїв, також не встояв: зокрема, після неможливості повноцінно відреагувати на одеський погром 1871 року. Відтоді центр єврейської російськомовної періодики перемістився до Петербурга.

За цими виданнями стояли люди з українських земель і з європейськими орієнтирами: Осип Рабинович (Полтавщина) — публіцист і редактор «Рассвета», харизматичний лідер одеської молоді; Ілля Оршанський (Катеринослав/Дніпро) — юрист і економіст, який обстоював модернізацію та правову рівність; Лев (Леон) Пінскер (Волинь) — згодом автор «Автоемансипації» (1882), що поставила під сумнів можливість асиміляції; Кулішер (Волинь) і Михайло Моргуліс (Бердичів) — публіцисти, послідовні критики антисемітизму. Вони боролися за скасування межі осілості, розширення освіти для молоді, включення євреїв у легальний економічний обіг — і робили це мовою, яку влада не могла «не почути».

Романтичні сподівання просвітників розбилися об імперську асиміляційну політику, але сам факт одеського старту важливий: він унаочнив право єврейської громади говорити власним голосом і заклав підвалини журналістської традиції на українських землях. Єврейська російськомовна преса, яка народилася в Одесі, — це не «додаток» до російської історії, а невід’ємна частина історії української преси, що показує, як боротьба за модернізацію, освіту й права неминуче входила в конфлікт із імперською цензурою — і чому інколи «краще мовчати, аніж заїкатися».

Авторка статті: Галина Громік — історикиня, дослідниця історії євреїв України.