В опублікованих посмертно спогадах Белли Розенфельд-Шаґал «Світло свічок» (Brenendike likht, 1946), ілюстрованих – неважко здогадатися ким – Марком Шаґалом, зібрані фрагменти традиційного життя єврейського штетла, пережиті й побачені очима маленької дівчинки з хасидської родини.
Розділ із назвою «Йом Кіпур» починається із прецікавої сцени: мати кличе дівчинку Беллу потримати «пасемця ниток» за інший кінець, доки сама проказує над ними й над свічками молитву:
Мати кличе мене. Здалеку я бачу, як відблискують її очі в напівтемряві. Її руки повільно обертаються, ніби вона хоче охопити повітря, обійняти когось. Вона каже мені тримати пасемця ниток від великої воскової свічки. Тоді береться за першу нитку.
– За мого коханого чоловіка, Шмуеля-Носна, щоб він у здоров’ї та благодаті дожив до ста двадцяти років.
Вона витягає ниточку, поволі вплітає в неї благословення, окропляє її слізьми й накладає поверх нитки шматок м’якого воску, робить це так, наче хоче розм’якшити його ще більше своїми солодкими словами.
– Тримай за той кінець, Басько, – наказує мені. […] З кожним новим іменем на свічку падає сльоза й застигає там перлиною. – І за мого покійного батька, і за мати, хай вони спочивають у мирі й моляться Усевишньому, хай попросять у Нього за нас усіх […]
А я вже не чую тих імен, мені здається, ніби я пробираюся незнайомим цвинтарем і гублюся там, марно намагаюся знайти стежку; навколо — лише каміння, лише надгробки, лише неозоре поле. Мені стає страшно: скільки душ уплелося пасмами маминих свічкових ниток? І чи ми, нині живі, теж колись згоримо у вогнях свічок?…
Свічки, що їх робить мати в тексті Белли Шаґал, мають назву їдишем «лебедіке-ліхт» і «нешоме-ліхт», залежно від того, кого згадували при їхньому виготовленні – живих чи померлих родичів (відповідно, на їхній спомин запалюється живий чи мертвий вогонь).
Ширше ж цей жіночий ритуал мав назву «фелдместн» або «кейверместн», і був пов’язаний із цвинтарями, шворочками або нитками, свічками й місяцем Елул.
Сама назва процесу є і його описом, і характеристикою.
«Дос фелд» – поле – це традиційний евфемізм на позначення цвинтаря (він же: бейс-ойлем); слово «местн» значить «вимірювати». Ця практика, за збереженими свідченнями й світлинами, була здебільшого розповсюджена на теренах сучасної Литви й Білорусі (відповідно, цілком логічно здійснювалася й у Вітебську, про який і розповідає Белла Шаґал).
«Вимірювання цвинтаря» чи окремої могили по периметру здійснювалося традиційно під час місяця Елул, адже тоді відбуваються найважливіші єврейські свята – Рош га-Шана і Йом Кіпур.
Відтинок часу з назвою «Жаскі дні» (йомім-нораїм) жінки використовували, зокрема, і для особистих, «неформальних» молитов, не заснованих на традиційних текстах. Це, по суті, були звернення, прохання й розмови з Богом у вільній формі, що супроводжувалися подеколи також і ритуальними діями.
«Міряти цвинтар» могли також і жінки, котрим у громаді – знову ж-таки, неформально – відводилася ця роль. Ці «фелдместерін», вимірювальниці, здійснювали обряд зі шворочкою, тонкою й нерідко виплетеною вручну ниткою, а потім виготовляли з неї ґноти для свічок, якими вже могли користатися інші жінки.
Важливо зауважити, що це – маргінальна практика і те, що можна назвати «народна жіноча духовність».
Чому? Бо, по-перше, вона виходила за межі традиційних релігійних практик; по-друге – відносилася до «забобонів», що також сприяло неуникному зникненню, разом із поступовою урбанізацією й еміграцією євреїв Східної Європи, зокрема до Америки. Врешті-решт, у «Новому світі» виробництво свічок було індустріалізованим, а міста – великими, так що швидко дістатися невеличкого місцевого єврейського цвинтаря й провести на ньому духовну практику вже не було зручним або навіть можливим узагалі.
А до перших десятиліть 20 століття обряд «фелдместн» був помічним також і в часи лиха: зокрема, під час епідемій або й коли в окремій родині тяжко хворіла дитина, жінка могла обміряти весь периметр цвинтаря, проказуючи при цьому тхіни (їд., від гебр. техітот, благання) — особисті, паралітургійні молитви їдишем. Подекуди під час обряду фелдместн співалася пісня: одна з таких збережена в «Книзі памʼяти» білоруського міста Пружани й записана дослідником-їдишистом Максом Вайнрайхом:
כ’האָב אַ מאַמע צײטעלע, פֿאַר איר נשמה אַ קנײטעלע,
דרײט מען דאָס פֿעדעמל שטאַרק, לאַנג, לאַנג
«Є в мене мама — Цейтеле, плету я їй свічку — кейтеле;
плетись пасемце, міцне й довге, плетись якомога довше».
Звісно, здійснення всіх цих обрядів і проказування молитов їдишем (маме-лошн, мамина або в ширшому значенні традиційно жіноча мова) також указує на приналежність до світу жіночої духовности.
З іншого джерела можна прочитати записану молитву, що говорили під час фельдместн.
Вважається, що дія вимірювання й обходу цвинтаря з ниточкою могла «подовжити» життя тих, за кого молилися. Але також ця нитка створювала межу, відділяла світ живих від світу мертвих і слугувала певним захистом. Під час виготовлення свічок із цими ґнотами душі померлих родичів просили зміцнити кордон поміж світами й попросити в Бога щастя-здоров’я для родичів живих — адже вважалося, що душі «ближчі до Бога». Відповідно до цього назва нитки для ґнота майбутньої свічки звучала не просто «фодем», нитка, а «тойтер фодем» – «мертва нитка».
Дні перед Йом Кіпуром, таким чином, у народно-ритуальному сенсі, вважалися часом, коли тоншала межа поміж світом живих і мертвих; тоді ці нитки могли носити на зап’ястку чи на щиколотці, доки не зроблять із них ґноти й не проведуть обряд із «нешоме-ліхт». У тхіні 1916 року, на випадок епідемії, зринає вислів: «Зол кейнер ніт фелн ін унзер ґвул»: «Най ніхто не згине на цьому нашому помежівʼї».
Описи обряду, ідіоматичні вирази й слова збереглися, крім документарних свідчень, і в художній літературі – звідти також вичитується варіативність сенсів, котрі вкладали в ритуали з пасмами ниточок.
У спогадах Белли Шаґал це і зв’язок поміж поколіннями – від найстарших і вже неживих, до наймолодшого покоління, до дівчинки, що допомагає матері тримати ниточки за інший кінець і ще має слабке уявлення про те, що вони роблять разом, але вже має непомильне відчуття таїнства.
У тексті іншого їдишського письменника Моше Кульбака, «Понеділок» (1926) плетінням як чаклунством займаються дві жінки, Стеся і Ґнеся: «…розмотують пасма по небу, доки вони не обвивають вежі міста, ловлять зірки у свою павутину й огортають усе місто тойтер фодем, мертвою ниткою…».
Але фелдместн можна зустріти не лише в художніх текстах – багато в чому ширший загал і зокрема цей текст зобов’язаний дослідниці й когенет Енні Коген. Вона детально дослідила фелдместн у праці про «народні релігійні практики штетла», і не лише шукала свідчення й описи цього ритуалу, але й спробувала ввести його у власну практику.
Також Енні Коген веде блоґ «Pulling at Threads», у якому описує свою подорож до маргінальних і прихованих практик єврейської жіночої духовности; зокрема, вона контекстуалізувала ритуал виготовлення свічок як актуальний під час пандемії COVID-19, провівши паралель зі збереженими свідченнями про проведення цього ритуалу у часи хвороб і великого лиха.
За словами Коген, дізнатися зокрема про цю форму єврейської народної жіночої духовности означає віддати шану «забобонам», «не-традиційним» і «не-сучасним» практикам, фрагменти й уламки яких можна знайти в текстах; щоби ці слова не лишалися незнаними сучасному читачу і щоби нитки не згорали у вогниках.
Annabel Kohen «Gravewalkers», у Mendola (ed.) Strange Fire: Jewish Voices from the Pandemic (Ben Yehuda Press, 2021).
Tuszewicki, Marek, and JESSICA TAYLOR-KUCIA. A Frog Under the Tongue: Jewish Folk Medicine in Eastern Europe. Liverpool University Press, 2021.
Авторка статті: Тетяна Непипенко, літературознавиця, їдишистка, перекладачка.