Важливi проєкти
Телефони
Адреса
м. Кривий Ріг, проспект Поштовий, будинок 1, офіс 200

Роль жінки на війні тривалий час залишалася на узбіччі. Ми ще можемо знати про жінку у військовій формі на передовій, про її героїзм та відвагу, але про те, як насправді виглядала «жіноча сторона війни» відомо з поодиноких джерел. Одним із таких джерел є книга «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич, за яку авторка у 2015 році отримала Нобелівську премію.

 

Світлана Алексієвич
білоруська російськомовна письменниця та публіцистка, яка народилася в Україні
авторка книги «Чорнобильська молитва», за мотивами якої зняли серіал «Чорнобиль» (
HBO)

На початку 1980-х нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич привернула увагу до долі жінок, подивилася на війну їхніми очима:

«Все, що нам відомо про війну, ми знаємо з “чоловічого голосу”. Ми всі в полоні “чоловічих” уявлень і “чоловічих” відчуттів війни. “Чоловічих” слів. А жінки мовчать… Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не “жіночу” війну, а “чоловічу” (“У війни не жіноче обличчя”)…». 

 «У війни не жіноче обличчя» розповідає про мільйони жінок, які воювали за Радянський Союз в Другу Світову війну. Письменниця зібрала спогади жінок-червоноармійок, і згодом вони стали основою її книжки.  Алексієвич взяла інтерв’ю більш, ніж у 800 жінок і їй вдалося розговорити своїх співрозмовниць. Подібні розповіді часто замовчувалися, оскільки не відповідали стандартизированному образу героя того часу.

Деякі розповіді Світлана Алексієвич носила в собі з самого дитинства. Вона народилася в 1938 році в Україні і виросла в білоруському селі. Більшість населення цього села становили жінки. З десятимільйонна населення Білорусії під час війни загинув кожен четвертий, більшість з яких – чоловіки. А жінки-солдати не хвалилися своїми медалями. Навпаки, вони соромилися їх.

Сім років Світлана Алексієвич збирала жіночі історії про Другу світову війну: близько п’ятисот чоловік давали їй коментарі. Жінки, які все життя хотіли забути війну і смерть, але ніколи не змогли цього зробити. Жінки, які спочатку п’ятнадцятирічними рвалися на фронт прямо зі школи і брехали про свій вік. А потім, після війни, приховували, що були на фронті, і ховали медалі. Алексієвич хвилювало чому ж так відбувалося, і вона вирішила з’ясувати правду. Так й виникла книга «У війни не жіноче обличчя», назва якої вже давно стала крилатою:

«Написати б таку книгу про війну, щоб від війни нудило, і сама думка про неї була б противна. Божевільна. Самих генералів б нудило … » – пише у книзі Алексієвич.

С.Алексієвич фактично деконструювала той образ жінки, який був створений до неї у книгах про війну. У її нарисах жінки відверто розповідають про страх, страждання, загублену молодість і про жорстокість війни.

З тексту книги можемо побачити, що саме зовнішні причини часто спонукали жінок іти на війну: керівник, голова села, батько, декан:

«Декан наш невдовзі виступив і сказав… треба боронити Батьківщину».

В умовах нестачі воїнів, суспільство швидко змінило очікування жінок, і так само швидко змінювало образ самих жінок:

«Прийшли до військкомату, нас відразу ж в одні двері ввели, а з інших вивели – я таку гарну косу заплела, звідти вже без неї вийшла… Без коси… Постригли по-солдатському…».

 Попри те, що рішення такі були іноді несподіваними для жінок-героїнь, спричиненими суспільним тиском у різних формах, вони сприймали їх піднесено, як свято, як свою приналежність до чогось значного та виняткового. Таке відношення конструювалося і самим суспільством, атрибутами свята, пафосними промовами про швидку перемогу:

«На фронт нас проводжали шефи із заводу… Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки… З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!».

 Перше усвідомлення жорстокої реальності для багатьох приходило вже у дорозі…

З часом роль жінок у війні зростала. Все більше жінок вирішували йти до військкомату, щоб на фронті боронити рідну землю.

Поступово жінки почали займати на війні все-більше простору, виконувати все більше ролей. На сторінках книги поряд із гендерно традиційними ролями медсестер, санітарок, кухарок, зв’язкових, зустрічаємо розповіді жінок снайперок, танкісток, льотчиць, розвідниць, саперок. Напевно, не знайти того роду військ, який би не був представлений і жінками:

«Стала снайпером. А могла і зв’язковою бути, корисна професія – і військова, і мирна. Жіноча. Але сказали, треба стріляти – стріляла. Добре стріляла. Два ордени Слави маю, чотири медалі. За три роки війни».

 Попри самовідданість і щоденний подвиг жінок, особливі потреби жінок не враховувалися і не задовольнялися, залишалися не поміченими:

«Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі… Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків… Ноги були до крові стерті… Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі».

Війна змінювала жінок, змінювала їхнє ставлення до себе і до світу. І після перемоги вони, повернулися зовсім іншим, з іншим розумінням себе і свого внеску в перемогу:

«Я відчувала себе дуже втомленою, значно старшою за своїх однолітків, навіть старою. Подружки танцюють, розважаються, а я не можу, я дивилася на життя старими очима. З іншого світу… Стара жінка!».

Можливо, саме поєднання “жіночого” і “чоловічого”, спільне партнерське долання перешкод, допомогли людям вижити, вистояти у нелюдських умовах. Однак, “жіночий” внесок, у післявоєнному суспільстві, на жаль, виявився знеціненим і несправедливо забутим. Оживлення “жіночого” досвіду на сторінках книги С.Алексієвич є надзвичайно важливим для розуміння рівномірної цінності “жіночого” і “чоловічого”, для розуміння важливості гармонійної взаємодії “жіночого” і “чоловічого” начал.

Жінки змогли прийняти виклики військового часу, віднайти у собі внутрішні сили вижити і повернутися. А суспільство не змогло осмислити нові гендерні ролі, оцінити внесок жінок.

Суспільство міцно трималося за патріархатні установки, хотіло якнайшвидше повернутися до повоєнного життя, щоб усе було, як раніше. І оновлені жінки, сміливі, відважні, жінки-героїні не вписувалися у традиційну патріархатну картину. Героїні книги ділилися щиро на сторінках книги:

«Набралися ми лиха, фронтові дівчата. І після війни перепало, після війни у нас була ще одна війна. Теж страшна».

Поряд із визнанням героїзму чоловіків, героїзм жінок, їхнє  право на перемогу не визнавалося:

«Уявляєте: привезла я платівочку, дуже любила її. Там були такі слова: “И тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить…” Це про фронтову дівчину. Я її поставила, старша сестра підійшла і перед моїми очима розбила, казала: у вас немає ніяких прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії…»

Невивчені уроки історії повертаються. Жінки, поряд із чоловіками, беруть участь у захисті землі на сході України. Минуло понад півстоліття, але й зараз вони змушені боротися не лише із ворогом, а й з гендерними стереотипами.

Аналіз і розуміння гостроти гендерної проблематики теми “жінка та війна” майстерно, на високому художньому рівні піднятої Світланою Алексієвич, це наш шанс не лише засвоїти уроки минулого, а й не повторити їх у майбутньому.

Джерела: genderindetail.org.ua, alexievich.info

Долучайтеся!

Бажаєте допомогти Кешеру, зробити соціально-корисну справу або знайти нових друзів і однодумців?

Зробити благодійний внесок