29 вересня 1941 р. німецькі спеціальні підрозділи СС за сприяння Вермахту та формувань поліції з числа колишніх радянських громадян розпочали велику «акцію» у Києві. У реальності в передостанній день вересня, напередодні одного із найбільш сакральних для юдеїв дня – Йом Кіпур – нацисти взялися до тотального вбивства євреїв на теренах київського урочища Бабин Яр. По закінченню розстрілів командування нацистських підрозділів відрапортувало про успішне вбивство 33 771 особи. 

Бабин Яр не був першим місцем на радянській території, де нацисти вдалися до масового вбивства. Так само, ще до розстрілів у Києві, окупанти застосовували практику убивства не лише дорослих чоловіків, але й жінок та дітей. Утім масштабність злочину у конкретний короткий відтинок часу була безпрецедентною та неперевершеною за весь час німецької окупації. 

Нині Бабин Яр – це не лише історія конкретного акту нелюдської жорстокості, але й загальний символ Голокосту в Україні. Не менш зловісний (утім, варто це визнати – не такий впізнаваний), як табори смерті на території окупованої Польщі чи кадри німецької хроніки з гетто Варшави. Втім, «відпрацьований» у Бабиному Яру механізм масового убивства євреїв буде застосований в інших регіонах України. Ботанічний сад у Дніпрі, Дробицький яр у Харкові… Цей перелік місць групового знищення можна продовжувати дуже довго. А скільки незнаних і жодним чином немаркованих (ані меморіалом, ані словом) місць індивідуальних убивств?

Тотальність убивства та знеособлення жертви під час позбавлення її життя є невід’ємними елементами геноциду євреїв в Україні. Охайні колонки чисел, у багатьох випадках із ремаркою „circa” (лат. приблизно), без жодних прізвищ чи імен. Тож, почасти, коли йдеться про Голокост, розмова переважно точиться навколо топонімів, а не щодо конкретних жертв нацистського злочину. 

Вже під час вигнання нацистів з території України в 1943–1944 рр. радянська влада спочатку напівнатяками, а згодом усе виразніше продовжила традицію знеособлення жертв нацизму. Євреї, яким дивом вдалося пережити окупацію, євреї-військовослужбовці Червоної армії, євреї, евакуйовані углиб СРСР – всі вони при поверненні на батьківщину дізнавалися про страхітливу Катастрофу, яка практично повністю знищила світ, що існував до початку німецько-радянської війни. 

Втративши рідних, багато із вцілілих намагалися не лише осягнути глибину трагедії, але й виконати один із найважливіших обов’язків – зберегти пам’ять про сотні тисяч убитих. У багатьох містах від Кам’янця-Подільського і Рівного до Дніпропетровська і Харкова у перші повоєнні роки відбуваються стихійні зібрання, встановлюються саморобні пам’ятні знаки, які вказують на численні місця винищення українських євреїв. Утім, вияви неконтрольованої владою ініціативи неодмінно викликали у неї підозри, а отже максимально швидко припинялися та перетворювались на негласне чи напівгласне табу.

Проведений ще в 1945 р. архітектурний конкурс на спорудження меморіалу в Бабиному Яру так і не отримав своєї практичної реалізації у конкретному пам’ятнику. У багатьох інших місцях саморобні пам’ятні знаки були знищені або ж перероблені відповідно до офіційно схвалених означень місця розстрілу «мирних радянських громадян німецько-фашистськими загарбниками».

Утримання ідеологічного контролю над фізичним простором пам’яті поширювалося й на сферу нематеріального. Страхітливі враження від побаченого під час вигнання нацистів були віддзеркалені у низці репортажів радянських фронтових кореспондентів, у числі яких були знані літератори, зокрема євреї за походженням (наприклад, Ілля Еренбург, Василь Гроссман та ін.). У багатьох випадках це були не сухі інформаційні повідомлення, а значні за обсягом та максимально відверті за ступенем співпереживання описи чи навіть віршовані твори. 

На початку листопада 1943 р., майже одразу після вигнання нацистів, до Києва приїхав його уродженець Лев Озеров (1914–1996), у ту пору фронтовий кореспондент, який мав редакційне завдання – написати нарис про визволене місто. Побачений і почутий (або радше відчутий) біль рідного міста знайшов своє вираження у віршованому творі 29-річного поета: 

“Я пришёл к тебе, Бабий Яр.

Если возраст у горя есть,

Значит, я немыслимо стар.

На столетья считать – не счесть”.

Дозволений для поширення у період війни вірш вже наприкінці 1940 рр., як і багато інших творів, присвячених Катастрофі, стає чимось далеким, дозволеним для читання у колі «своїх» на кухнях за добре причиненими дверима. 

Навіть згодом, коли зловісний тиран помре у абсолютній самотності, ілюзорне відчуття відлиги так і не перетвориться на справжнє відновлення моральної справедливості для жертв нацистського терору. Поодинокі спроби, наприклад, киянина Віктора Некрасова, так і залишалися «голосами, які волали у пустелі». Пустелі свідомої байдужості держави та того суспільства, яку я держава хотіла бачити перед собою.

Тож пам’ять про Бабин Яр та інші яри України продовжувала жити передусім у колі тих, для кого трагедія Голокосту була частиною їхнього власного життя та, певною мірою, елементом ідентичності. Для багатьох радянських євреїв пам’ять про Бабин Яр був виразом співпричетності доль – тих, хто був убитий, і своєї власної, незалежно від місця народження, проживання чи досвіду під час та по війні. Інтимність та водночас солідарність переживання з тими, хто у вересні 1941 р. були зібрані на розі Дегтярівської і Мельникова, знайшли свій вияв у кількох творах, що, на жаль, дотепер продовжують залишатися у затінку безумовно знакової російськомовної поеми «Бабин Яр» (1961) Євгена Євтушенка.

Про один із них хотілося б згадати окремо.

Найімовірніше у 1958 р. у Москві, після концерту на той час вже популярної в СРСР співачки Нехами Ліфшиць (1927–2017), до неї підійшов майже повністю сивий чоловік, який заговорив їдишем та почав розповідати про трагедію Бабиного Яру. Цим чоловіком був уродженець Поділля, єврейський поет, випускник Київського художнього училища Овсій (Шике) Дриз (1908–1971).

Як і більшість літераторів, які творили їдишем, О. Дриз у повоєнний час мав мало шансів на реалізацію свого літературного обдарування. На тлі інших людських трагедій, які назовні виплеснула хвиля сталінського антисемітизму, доля була відносно поблажливою до цього єврея-фронтовика. Після демобілізації він вирушив до Москви, де змінив багато фахів, аж поки врешті не отримав місце гранувальника мармуру в майстернях Художнього фонду СРСР. 

Приблизно в 1954 р. він написав віршований твір «Плач» («Колискова Бабиному Яру») – розпачливий та безнадійний сум людини, яка з волі людської жорстокості втратила найдорожчих у своєму житті – власних дітей. Сила поезії О. Дриза вразила Реввеку (Ривку) Боярську (1893–1967), уродженку Ржищева на Київщині, відому довоєнну композиторку. Вона, у той час вже важко хвора, майже паралізована, створила мелодію, на яку були покладені вірші О. Дриза.

«Ривка Боярська вже тоді не вставала з ліжка. Без надсади, але з нестерпною глибиною, що буквально примушувала кам’яніти, вона «простогнала» цей Плач. Я сиділа, скам’янівши в її вбогій квартирці, у занедбаному будиночку, що напроти Московської консерваторії… Я не могла встати. Дриз майже виніс мене надвір. Я забрала цей Плач із собою», – так згодом згадувала сама Н. Лівшиць свій візит до композиторки. Варто теж додати, що Р. Боярська спільно із співачкою дещо змінили сам вірш, який тепер звучав від імені єврейської мами. 

Так винятковий за силою та глибиною твір став невід’ємною частиною репертуару Нехами Лівшиць. Її родині, що походила з Литви, в 1941 р пощастило евакуюватися до Узбекистану. Подібно до Озерова, Дриза та тисяч інших євреїв, які повернулися до рідних міст і містечок, родина майбутньої співачки побачила пустку на місці колишнього їдишланду. Тож коли після смерті Й. Сталіна відверте переслідування євреїв пішло на спад, Н. Ліфшиць врешті могла відносно вільно гастролювати територією СРСР та співати рідним для неї і тисяч таких, як вона, їдишем. На тлі майже десятиліття страху і приховування, культурної мімікрії і вимушеної асиміляції, співочий репертуар молодої вокалістки для десятків тисяч її слухачів був джерелом, яке підживлювало власну культурну та національну ідентичність.

У листопаді 1959 р. Н. Ліфшиць вперше виконала «Колискову» у Києві. За її спогадами, після завершення співу вражені слухачі повставали з місць, що було найвищим визнанням як її вмінь як співачки, так і знаковості самого твору.

Майже одразу після цього концерту Н. Лівшиць була запрошена до Центрального комітету Комуністичної партії України, де їй було повідомлено про припинення гастролей на території УРСР, а згодом й загалом усі виступи до кінця того ж року були скасовані. Десятьма роками пізніше Нехама Ліфшиць залишила СРСР та репатріювалася до Ізраїлю…

Сьогодні, вшановуючи пам’ять майже 1,5 млн євреїв, убитих на теренах України, десятків тисяч убитих у Бабиному Яру, ми змушені із болем констатувати, що досвід трагедії Голокосту, на жаль, так і не став абсолютним запобіжником від повторення злочинів минулого у сьогоденні. 

Автор статті: Єгор Врадій, заступник директора Музею “Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”, кандидат історичних наук. Досліджує історію Голокосту в Україні, українсько-польсько-єврейську взаємодію у Галичині. Нині працює над проєктом, присвяченому способам збереження і трансляції пам’яті про Голокост в умовах радянського міста у 1940-1980-х роках

КОЛИСКОВА БАБИНОМУ ЯРУ (уривок)

«Хочу я повісить
колиску на балку,
і у ній гойдати:
спи, синку, мій Янкель…

Поможіть, благаю –
хай почує мати.
Поможіть, благаю,
Бабин Яр приспати».

Переклад – Валерії Богуславської.