Особливу увагу у світових новинах зараз займають дві країни – Україна та Ізраїль. Наразі вони ведуть відкриту боротьбу, важку війну зі світовим тероризмом.
Прикметно, що в обох країнах жінки воюють нарівні з чоловіками, показуючи приклад справжньої звитяги. Вони витримують страшні випробування, загибель рідних і друзів, втрату домівок, відкладають особисте на потім і борються за те, щоб їхня Батьківщина лишалася вільною та незалежною.
Усе це яскраво проявилося під час повномасштабного вторгнення в Україні 24 лютого 2022 року та з моменту підступного кривавого нападу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року.
Наша країна сповна відчуває біль ізраїльтян та висловлює їм свою підтримку. І щоб згадати про перетини в історії двох держав, ми підготували матеріал про наших прославлених співвітчизниць, які були прикладом для інших в минулому й дотепер надихають жінок в Україні та Ізраїлі.
«Хто знайде доблесну жінку?»
Ці рядки з Книги приповістей Соломона читають кожного шабата у єврейських родинах та присвячують жінкам. У них йдеться про те, що кожна жінка особлива, а доблесні, відважні, видатні жінки мають згадуватися у своєму народі та прославлятися в поколіннях.
У наш час дуже важливо згадати тих жінок, які стали взірцем для майбутніх поколінь, особливо коли ці жінки – наші з вами землячки, що стали першими у створенні Держави Ізраїль, кожна у своїй галузі.
У російській імперії їм навіть і не снилося реалізувати свій потенціал, тому вони обрали важкий, сповнений невідомого шлях піонерок, обрали волю та працю заради втілення мрії – створення та становлення нової, давно обіцяної Всевишнім, молодої та сучасної держави – держави, яка зараз мужньо бореться за своє існування.
Тож ось вони – наші співвітчизниці, що творили та розвивали Ізраїль.
Голда Меїр (Голда Мабович)
Одна з легенд 20 сторіччя, жінка, що вплинула не лише на політику Близького Сходу, а й на світову політику. Про неї написано багато книг та знято не один фільм.
Вона народилася у Києві 1898 року в родині, що ледве зводила кінці з кінцями, ще дитиною пережила кілька єврейських погромів, спогади про які залишилися у її пам’яті на все життя. Уже тоді Голда зрозуміла, що життя важке й несправедливе.
Згодом дівчинка разом з батьками поїхала до США, де змогла отримати освіту, закінчити курси вчителів та відчути, що таке демократичні цінності.
Голда зі школи була активною, займалася допомогою та збиранням коштів для нужденних дітей, вона мріяла про соціальну рівність і про те, що у євреїв буде своя держава.
Приїхавши у підмандатну Палестину, Голда стала однією з двох жінок, що підписали Декларацію Незалежності Ізраїлю.
Вона повністю присвятила себе створенню та розвитку країни, що стало для її особистого сімейного життя випробуванням. Голда Меїр (у шлюбі Меєрсон) виховувала двох власних дітей, а фактично стала матір’ю для усієї держави. За спогадами товаришів, вона часто звинувачувала себе в тому, що мало уваги приділяла чоловікові.
Голда займала важливі пости в уряді Ізраїлю. Її було обрано до Кнесету, вона стала першим послом Ізраїлю у СРСР, потім обіймала посаду міністра праці, де за короткий час реалізувала дві програми – будівництво житла та будівництво доріг.
Далі був пост міністра іноземних справ, а за деякий час Голда Меїр стала прем’єр-міністром Ізраїлю – першою жінкою на цьому пості у своїй країні та третьою – у світі.
Голда змогла зібрати колосальну фінансову допомогу для своєї країни, володіла мистецтвом переконувати людей. Меїр називали «єдиним чоловіком» в уряді того часу. Сама вона не вважала це компліментом, але її вольові рішення були непорушними.
Голда сприймала війни Ізраїлю та смерті ізраїльтян як особисту трагедію. Особливо важко вона сприйняла те, що під час її каденції ізраїльська розвідка не розпізнала підготовку вторгнення Сирії та Лівану у 1973 році. Війну, яку спонсорувала москва, Меїр вважала особистою поразкою. Ізраїль виграв її за 16 днів, але прем’єрка подала у відставку, вважаючи себе відповідальною за смерть 2500 людей. Хоча її просили залишитися, Голда вже не могла продовжити політичну кар’єру, а зосередилася на своїх дітях та онуках.
Сьогодні, у розпалі війн в Україні та в Ізраїлі, на тлі урядової кризи в Ізраїлі, цитати Голди Меїр звучать напрочуд актуально. Ухвалюючи рішення, армійські командувачі Ізраїлю думають про те, що зробила б зараз вона – киянка, яка стала матір’ю всього Ізраїлю та залишилася у добрій пам’яті на довгі роки.
Рахель Коген-Каган
Звичайно, ми не можемо порівняти з Голдою вже нікого, але наступна наша героїня – це друга жінка, яка підписала Декларацію Незалежності Ізраїлю.
Рахель Яківна Любарська народилася 1888 року в Одесі, у самому центрі міста, на вулиці Пушкінській. Вона закінчила жіночу гімназію та вищі жіночі курси, мала неабиякі математичні здібності.
Її чоловіком став Ной Каган, лікар, що вирішив поїхати до Палестини. До нього приєдналася і сама Рахель з дитиною, діставшись пароплавом до Хайфи. Там Рахель стала активісткою Всесвітньої жіночої організації, була головою комітета соціальної допомоги при мерії Хайфи. У 1938 році її обрали головою WIZO. У 1946 році Каган стала директоркою соціального департаменту Національної ради і від цієї організації підписала Декларацію Незалежності. Рахель увійшла до складу першого партаменту, двічі обиралася депутаткою Кнесету.
А ще вона стала мамою двох дітей. Додамо, що сестра її чоловіка – перша в Ізраїлі жінка-педіатриня. Чоловік сестри був скрипалем, він створив академію музики у Єрусалимі.
Зіна Дізенгоф
Обдарована дівчина з Житомира – одна з найвідоміших жінок Ізраїлю, господиня та мама міста Тель-Авів.
Зіна Хая Бренер, дочка житомирського рабина, народилася у чудовій сім’ї. Гарно вихована, талановита та розумна дівчина вправно грала на фортепіано, і це дозволило їй брати участь у гуртку місцевої єврейської сіоністської організації. Гурток видавали офіційно за музичний салон.
Там, у юному, навіть дитячому віці, у 12 років, Зіна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Меїром Дізенгофом, і почалася майже біблійна історія кохання, як у праотця Якова, який чотирнадцять років чекав на свою кохану наречену. Меїр та Зіна побралися через 10 років.
Зіна Хая мала дуже вольовий характер, вона добре вчилася та намагалася відповідати чоловікові в усьому, вивчала мови, літературу. Побралися Зіна Хая та Меїр в Александрії, у Єгипті, і до Палестини приїхали разом. У Палестині того часу була епідемія малярії, Зіна чекала на дитину, і хвороба дуже вплинула на здоров’я жінки. Лікуватися свою дорогоцінну дружину Меїр повіз до Парижу. Зіна була дуже тендітною, проте одужала, але маленька новонароджена донечка померла. Ще одне нещастя спіткало пару – важкий вирок для кожної єврейської родини: у них більше не буде дітей.
Вони повернулися до Палестини, фінансові справи йшли кепсько, і подружжя швидко прийняло рішення переїхати до Одеси, яка на той час була центром комерційного та культурного життя.
Тут Зіна Хая знайшла своє призначення: маючи досвід з дитинства організовувати музичні вечори, вона влаштувала найвідоміший у місті культурний салон, де збиралася уся прогресивна єврейська інтелігенція міста – Хаїм Нахман Бялик, Семен Дубнов, Хаїм Равницький, Ахад га Ам та інші.
У 1905 році Дізенгофи повернулися до Палестини та разом з друзями задумали заснувати невеличке селище Ахузат Байт – сучасний Тель-Авів. Меїра обрали головою селищної ради, потім він очолив еміграційний комітет, а у 1918 році організував урочисту зустріч генералові Аленбі.
З 1921 року до останнього дня свого життя Меїр Дізенгоф залишався мером, господарем та батьком Тель-Авіву. Він запрошував архітекторів, збудував залізницю, перетворював селище на європейське місто. А його дружина Зіна Хая Дізенгоф стала володаркою сердець усіх тель-авівців, бо саме завдяки їй утворилася атмосфера міста, саме вона зробила його центром нової єврейської культури. Вона запрошувала всіх культурних діячів та дбала про умови для їхнього проживання й роботи. І саме Зіна створила богемне культурне місто, пропонувала будувати кав’ярні, театри. Завдяки її запрошенню єврейський державний театр не повернувся до москви, а залишився у Тель-Авіві.
На честь Зіни Дізенгоф назвали найгарнішу площу Тель-Авіва. Місцину прикрашає прекрасний фонтан, там лунає музика, діти та дорослі відпочивають на газонах під її звуки. Так тендітна дівчинка з Житомира стала тією, хто вдихнув життя в культурну столицю Ізраїлю.
Хана Левін
Хана Коган народилася у 1897 році у місті Ромни Полтавської губернії, закінчила консерваторію у місті Одеса та у 1923 році разом з батьками виїхала до Палестини.
Родина оселилася у місті Рішон-ле-Ціон, далі ненадовго переїхала у центр культури – Тель-Авів, де Хана й познайомилася з майбутнім чоловіком, взявши після одруження його прізвище. За деякий час молоді прийняли рішення повернутися до Рішон-ле-Ціону.
Тут кілька слів маємо сказати про Рішон-ле-Ціон. Його назва перекладається з івриту як «перший у Сіоні». Це невеличке поселення і справді стало першою ластівкою у новій країні: у Рішоні організували перший оркестр, там було створено перший дитячий садок, впроваджено електрифікацію та ін. Місто стало першим єврейським поселенням, де жінки ще у 1919 році отримали право голосу.
Саме тут Хана почала політичну кар’єру, була очільницею єврейської жіночої сіоністської організації та членкинею директорату WIZO у Ізраїлі, а потім ще й членкинею Всесвітнього правління WIZO. З початком Другої Світової війни Хана пішла служити до лав Британської армії, стала однією з перших в Ерец-Ізраель жінкою-офіцером Британської армії, дослужилася до звання лейтенанта, проходила службу у Палестині та Єгипті.
Відразу після проголошення незалежності Держави Ізраїль ця доблесна жінка записалася до Армії оборони Ізраїлю, брала участь у війні за незалежність, отримала звання майора та відповідала за мобілізацію жінок у жіночий корпус ізраїльської армії. Цій справі вона присвятила майже 10 років життя.
Після звільнення з армії жінка продовжила служити державі та рідному місту. Хана Левін була обрана мером міста Рішон-ле-Ціон і стала першою жінкою-мером в Ізраїлі! На цій посаді вона перебувала 4 роки, а далі продовжила роботу у сіоністській організації.
Левін прожила майже століття, присвятивши себе навчанню жінок захищати себе, свої сім’ї та свою Батьківщину. Хто б міг подумати про те, що дівчина з одеської консерваторії на таке здатна?
Досі на честь Хани Левін, що народилася у маленькому містечку Ромни, при канцелярії прем’єр-міністра Ізраїлю, напередодні Міжнародного жіночого дня проходить конференція та присуджується нагорода для жінок за досягнення у своїй професійній галузі. Це продовження єврейської традиції прославляти доблесних жінок, які працюють на благо ізраїльського суспільства.
Роза Гінзберг-Осоргіна
Її історія – особиста драма дочки відомого батька. Народилася Рахель Роза у 1885 році у Києві у сім’ї Ашера Гінзберга, родом із міста Сквири, який відомий у єврейській історії як Ахад га Ам. Саме йому приписують авторство «Протоколів сіонських мудреців» і таємничі єврейські заколоти.
Ашер Гінзберг, батько Рахелі – засновник культурного сіонізму, йому належить термін «дух народу», він є автором багатьох наукових статей, всесвітньо відомим публіцистом та філософом. Його доньки виросли в інтелігентній сім’ї, отримали світську освіту, набагато кращу, ніж мали змогу отримати їхні одеські подруги. Роза закінчила одеську жіночу гімназію, багато часу проводила в бібліотеці свого батька, спілкувалася з культурною елітою Одеси. Вона відмінно знала німецьку та французьку мови, вивчала англійську, а ще й самотужки опанувала італійську, бо мала мрію навчатися в Італії. Батько дуже пишався нею та хотів, щоб Роза отримала освіту закордоном.
Дівчина прагнула вивчати медицину, була активною членкинею культурної комуни, ходила до театру, обговорювала новини культури та літератури. Роза вступила до університету Неаполя, і вони з подругою стали першими студентками-жінками на факультеті. Авжеж, італійці приділяли їм надзвичайно багато уваги, але дівчата були неприступні. Розу цікавила участь у студентському братстві, а не романтичні інтриги, тим більше, вона була вихована у світській, але все ж єврейській сім’ї. Отож, молода студентка вирішила залишити Неаполь та переїхати до Риму, щоб вивчати там право в університеті.
Коли батько був вимушений працювати у фірмі Висоцького в Лондоні, Роза поїхала допомагати йому в побуті та підтримувала його під час важких переживань: батько дуже сумував за Одесою. Повернувшись до Риму, аби продовжити вивчати право, вона зустріла свою долю – вже практикуючого юриста Михайла Ілліна, відомого на той час в Італії російського письменника та публіциста, який писав під псевдонімом Осоргін. Михайло був одружений, старший від Рози на 7 років, вони мали різний світогляд, були з різних світів. Роза розуміла, що батько, який дуже любив її та цінував, не переживе цього шлюбу. Вона розривалася між батьком та коханим, але все ж прийняла рішення на користь почуттів і стала цивільною дружиною Михайла.
Це була велика сімейна драма, бо батьки були хоч світськими, але відомими єврейськими діячами. Після багатьох перемовин Михайло прийняв гіюр у реформістського рабина, і молоді об’єдналися за законом Моше та Ізраїлю під хупою. Ахад га Ам був впевнений, що змішані шлюби несуть велику шкоду єврейському народові, не приймав гіюр зятя, і це стало для нього справжньою трагедією. Батько перестав працювати та писати, Розу було відлучено від сім’ї, їй заборонили з’являтися у батьківському домі. Втім, коли молода родина з початком Першої Світової вимушено повернулась до Росії, батьки посилали Розі з Лондона допомогу.
У 1921 році Осоргіна звинуватили у контрреволюційній діяльності. Роза вірно супроводжувала його у засланнях, а по звільненні вони виїхали за кордон, жили у Римі та Парижі, де їх шляхи розійшлися, бо Михайло зустрів іншу жінку. Роза прагнула повернутися до батьків, які чекали на неї у Тель-Авіві, але змогла це зробити лише у 1932 році. Вона успішно здала екзамени та стала першою жінкою, яка мала юридичну контору: вона відкрила її разом з дружиною рідного брата. Роза та її колега врятували не одну родину під час Другої Світової війни, вони надавали юридичні консультації жінкам, які втратили чоловіків.
Потім вона стала громадською діячкою – головою єврейської жіночої сіоністської організації. Жінка багато працювала, як і її батько, не згадувала своє минуле кохання та життя, а всю себе присвятила юриспруденції та допомозі жінкам у молодій незалежній країні.
Роза Гінзбург пішла з життя у 1956 році, дітей у неї не було, але вона стала відома як перша в Ізраїлі жінка-засновниця юридичної контори, що своїм розумом та здібностями сама заробляла собі на життя та допомагала іншим досягти справедливості.
П’ять доблесних жінок, наших співвітчизниць – вони не шукали слави та не прагнули бути відомими, вони реалізували себе у нових для себе умовах, мали сміливість взяти на себе відповідальність у часи змін та важких переломів долі. П’ять жінок, які з посмішкою перемогли свій біль, вишукано збудували себе та нову країну, яка є символом обіцянок Всевишнього людству.
Сьогодні вони надихають нас, ми пишаємося ними, вчимося в них, отримуємо віру в те, кожна з нас може перемогти.
Автор: Міхаль Стамова