Вже за кілька днів євреї всього світу будуть вітати один одного з початком нового 5785 року.
Починаються свята осіннього циклу: Рош га-Шана, за яким слідують десять днів трепету – себто роздумів щодо минулого року і власного життя, які закінчуються Йом Кіпуром – Днем Спокути. За ним одразу слідують Сукот і Сімхат Тора. Гроно свят із множинами сенсів.
Це дні, коли всі один одному бажають любові, здоров’я, веселощів та великого щастя. Дні, коли на побажання миру в Ізраїлі та в нашій Україні можна лише хитати головою, адже минулий рік не мав і тіні того миру. І віруючі, і світські люди палко бажатимуть одне одному записів у Книгу Життя для близьких та рідних.
І де-не-де у повітрі бринітимуть не задані питання: а як бути впевненими у тому, що та сімха, те щастя, взагалі можливе ще на цьому світі? А як знати, чи не обірвуться записи в Ту Саму Книгу нашим найдорожчим? І де шукати радість у ці дні?
У непевні часи та серед труднощів затяжної війни, серед браку оптимістичних новин, мабуть, дуже цінним було б отримати дороговказ. Ну, чи хоча б невеличку інструкцію, як «перегребти». Що ж, дещо маємо – наші дорогоцінні тексти у спадок.
Є якась водночас і нетривіальна іронія, і закономірність у тому, що ці питання виникають на землях, які народили хасидизм – веселу, радісну версію юдаїзму. Ця колись революційна течія відійшла від формалізму рабинських правил і породила цілий філософський рух, притаманний українській землі. Головне – воля, пісня і те, щоб життя та служіння на радість були. Це, по суті, коротка і спрощена квінтесенція хасидизму. Дуже по-українськи, еге ж?
Колись хасиди казали, що якщо плач відкриває небесні ворота, то радістю можна розтрощити мури
Хасидські тексти, попри містичність та алегоричність, дзеркалом відображають життя, а життя, як відомо, циклічне.
Зазирнемо до притчі «Нема правди у світі». Не дуже позитивне ствердження з першого погляду, особливо у дні, коли ми буквально маємо переглянути всі свої вчинки за рік та шукаємо милості. Особливо тоді, коли здається, що увесь світ наче не бачить тієї правди.
Старий хасидський текст оповідає нам, що у важкій подорожі людина врятувала змію, яка згодом вирішила її задушити, адже «немає правди у світі». Аби уникнути смерті, чоловік запропонував знайти свідків, які розсудять його зі змією. Звернулися змія та людина до коня і собаки, які висловили своє невдоволення людським родом. Ці двоє свідчили не на користь людини. Чоловік продовжив пошук іншого свідка. Зрештою вони зустріли лисицю, і питання вирішилося.
Руда скористалася хитрістю – попросила продемонструвати, як саме потрапила в халепу змія. Цього разу зміюку підлу ніхто з кам’яної пастки не випускав. Лисиця врятувала людину, але натомість вимагала щоденну плату куркою. Чоловік сплачував свій борг, допоки в нього з шістдесяти курей не залишилася всього одна остання курочка.
Саме в цей момент радісні хасиди пропонують нам геть безрадісний, начебто, фінал: дружина головного героя наполягає не віддавати останнє і просто вбити лисицю. Скоївши злочин, чоловік по суті підтверджує, що правди у світі нема.
Те, що самопожертва та людська доброта не завжди мають гідну віддачу, не є новиною для дорослих людей. То як тоді долати власні упередження через здобутий негативний досвід? Це питання переслідує людство буквально крізь століття.
Варіацію цього сюжету можемо знайти серед переказів часів Соломона, у кримськотатарських казках часів 16 століття, а також в італійських рукописах 15 століття, у переказах німецьких казок 16 століття, у шумерських приказках та Езопівських байках.
Саме варіації цієї історії дали англійській мові сенси ідіоматичним виразам: to outfox someone — перехитрити когось; to be foxy (sly) — хитрувати (із чимось/перевертати ситуації); to be as cunning (artful) as a fox — бути підступним (спритним), як лисиця; to be as sharp as a fox — бути проникливим, як лисиця… І так далі.
Але невже притча, яку хасиди розповідали наступникам у непевні часи перед тим, як йти в новий рік, мала на меті забрати ті крихти надії перед днями трепету і залишити наодинці з випробуваннями? Звісно, ні.
Найперше ця притча є нагадуванням нам, що всі дії мають наслідки, і ми, як істоти мудрі та розважливі, мусимо завбачливо прораховувати власні кроки. Коли ж ми вже накоїли дурниць, що робить кожна людина на своєму шляху, то нема чого горювати.
Попри те, що ми очікуємо від світу справедливості, справедливість – дуже суб’єктивна штука, особливо коли це стосується чиїхось інтересів. Чи відмовлятися від її пошуків? Ні, каже нам мудрість предків, але зауважує: не завжди ми зможемо за цю справедливість віддячити, і тоді прийде момент нашого випробування. Хасиди закликають до пошуку особливих варіантів розв’язання складних ситуацій, але з урахуванням можливостей. Оцініть власні сили та йдіть вперед, якщо коротко.
Коли ми вже маємо інструкцію щодо складнощів, то де відшукати надію та опору?
Згадаємо ще одну історію зі збірки Дана Бен-Амоса «Єврейські казки Східної Європи». Притча «Шофар месії», звісно, теж має безліч варіацій, які змінювалися від громади до громади. Розповім ту, яку чула колись у дитинстві на Рош га-Шана в Хустській синагозі від старожилів.
Отже, в одному містечку жив лікар. Він був тим, про кого казали, що «вибився в люди». Онук бідного коваля, який зумів розбудувати хату та змінив своє ім’я на більш сучасне і звичне світському вуху. Його діти вже не знали про власне походження, не вміли промовляти молитов, не святкували єврейські свята, а він жодного разу не прохоплювався навіть дідовою рідною мовою перед сім’єю.
Прийшли в його містечко непевні часи, і на порозі стояла війна. Він був розгублений, не знав, що ж робити. Страх, сум’яття та непевне завтра їли його думки. Вночі шибки будинку розбив камінь з образливою запискою, яка проголошувала новими хазяями його містечка та будинку інших людей.
Лікар не знаходив собі місця. Він зовсім не знав, що йому робити, – ходив цілу ніч по хаті. Аж раптом почув звук шофару з підвалу, який лунав зі старої дідової шафи. Роздивившись той шофар, чоловік побачив надпис «Шофар Месії». У цю ж мить лікар усвідомив, що минають дні трепету та приходить час читання «Кол Нідрей» (частина літургії Йом Кіпур, що символізує початок нового року та прохання прощення за гріхи). Лікар почав молитися, це повернуло його до свого коріння. Він усвідомив, що мусить нагадати собі та своїй сім’ї, ким вони є.
Залежно від оповідача, ця історія або закінчувалася молитвою, або мала свої варіації кінцівок. Хтось переповідав її і додавав про щасливе спасіння, хтось передрікав чимало випробувань лікарю. Одне зрозуміло з тих історій: лікар знайшов свою силу та опору у своєму походженні.
У цій притчі є відсилання до очікуваного приходу Месії: «В той великий день затрубить великий ріг» (Вих. 27:13), адже звук шофара величний і пронизливий, асоціюється з важливими подіями, зокрема з появою Месії. Отже, шофар стає не просто музичним інструментом чи символом свята початку нового розділу життя, а знаковим об’єктом – обіцянкою змін і символом надії. Можливо, це трохи складнувато, тим паче, що хасиди найбільше цінували прості речі. Навіть пісень співали переважно спеціальними наспівами – нігунами, які складалися з набору гармонійних звуків.
Хасидська мудрість каже нам, що впевненість і надію потрібно шукати у власній історії та походженні
Нашим щитом від страху та безнадії є вивчення і пізнання своєї минувшини. Просто та зі смаком: уже все колись було й навіть минуло, потрібно тільки пригадати як.
У 2022 році я прочитала одне інтерв’ю в американському медіа. Вільно переказуючи, там було так: журналіст пристрасно випитував у хасидів, чому вони збираються їхати на Рош га-Шана у війну на могилу раббі Нахмана.
«Війна ж, небезпека чатує», – по кілька разів повторював він американському хасиду. На що хасид примружився і сказав: «Мій дід їздив, і мій батько їздив таємно, коли там було небезпечно, і сиділи совіти» (він говорить, звісно ж, про радянську владу). «Вони їздили, коли туди зовсім не пускали, і нам були геть не раді. А зараз там наші, нам там раді. Це я вже не кажу, що то заповідь».
Звісно, слідуючи заповіді Нахмана з Брацлава, треба бути щасливим. Яким шляхом ми до цього прийдемо – теж важливо. І ще чимало прекрасних казок, притч, переказів та пісень підкажуть нам, як жити всі інші дні. А поки побажаємо одне одному солодкого року та запису в Тій Самій Книзі. І підемо своїми дорогами, наспівуючи як медитацію і настанову нігун-наспів раббі Нахмана:
«Навчи нас рахувати наші дні, щоб ми могли виростити в серці мудрість».
Авторка статті: Аліса Ліндеман, сценаристка, письменниця, педагогиня.