27 січня у світі щороку вшановують пам’ять жертв Голокосту. Це відбувається з метою збереження пам’яті про Катастрофу єврейського народу, аби запобігти новим випадкам геноциду.

Одне із завдань, що стоїть перед світовою спільнотою – визначати та охороняти місця, де відбувалися масові вбивства євреїв. Цих місць сотні й тисячі, і все ще багато таких, де пам’ять про Голокост зумисно стиралася. Чи можна відновити їхню історію?

Ми публікуємо уривок із книги Петра Долганова «Життя та загибель єврейської громади Здолбунова». Петро Долганов – доцент кафедри методики викладання Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, член редколегії сайту часопису «Україна Модерна», співавтор монографії «Місто пам’яті – місто забуття: палімпсести меморіального ландшафту Рівного», автор циклу публікацій з історії Голокосту в містах та містечках західної Волині «Життя та загибель єврейських громад».

Історія Голокосту в Україні залишила тисячі місць масових убивств євреїв, якими всіяна мало не вся територія нашої країни. Довгий час я був переконаний, що народився у надто маленькому селі і моя «мала батьківщина» точно не містить жодних поховань жертв Голокосту. Проте цього літа дізнався, що на території невеличкого с. Зелений Дуб (колишній Здолбунівський район Рівненської області) є могила, у якій похоронено 7 євреїв. Скоріш за все їх вбив хтось із предків моїх односельчан.

Здолбунів

Найімовірніше це місце, як тисячі інших, вже ніколи не буде ідентифіковане та означене. Через серйозні ландшафтні зміни сумнівно щоб навіть ті, хто пам’ятає про розташування цієї могили (хоча вкрай малоймовірно, що такі люди залишилися), змогли точно вказати на нього.

У нещодавно опублікованому дослідженні «Життя та загибель єврейської громади Здолбунова» я намагався відродити із небуття мікроісторію подій Голокосту в одному з містечок західної Волині – Здолбунові.

Цей текст присвячено трьом сумнозвісним місцям, у яких відбувалися вбивства та катування євреїв Здолбунова та району – два місця масових розстрілів та приміщення, де базувалися німецька жандармерія і комендатура місцевої допоміжної поліції. Ці місця каналізували в собі пам’ять про насильство таких масштабів, яких нетривала історія м. Здолбунів не знала ні до, ні після Другої світової війни. Сьогодні є всі шанси на те, що всі три місця будуть належним чином меморіалізовані, а пам’ять про жертв – відроджена і гідно вшанована. 

В одному з місць масових розстрілів у с. Старомильськ (нині ця територія входить до складу м. Здолбунів) сім’ї вцілілих євреїв встановили меморіальні знаки десь у перші роки після закінчення Другої світової війни. На жаль, не збереглося фото цих знаків та деталей про те, хто саме ініціював і втілив перший крок до меморіалізації жертв Голокосту Здолбунова. Зазвичай такі ініціативи належали вцілілим євреям та їхнім родичам. 

Меморіальне переозначення двох ключових місць масових розстрілів євреїв Здолбунова (7 серпня 1941 року і 13 жовтня 1942 року) згідно з канонами радянського міфу про «Велику Вітчизняну війну» відбулося в 1967 році.

За проєктом архітектора О. І. Лебедєва в обох місцях масових розстрілів установили дуже типові для радянської культури пам’яті 1960-х років монументи. На той час у СРСР стрімко формувався канон героїки й міф про «Велику Вітчизняну війну». Говорити про невинні жертви було менш прийнято, аніж про героїв. Ба більше, ця культура пам’яті мала на меті кристалізувати ідентичність радянських громадян, долаючи національні відмінності. Тому радянський режим не виявляв велику схильність підкреслювати етнічну ідентичність тих чи інших жертв нацистської окупації, що могло посилювати національну ідентичність окремих груп, зокрема і євреїв.

На вулиці Калініна (нині — Грушевського), де 7 серпня 1941 року нацистська влада вчинила перший масовий розстріл євреїв та представників місцевого радянського активу (близько 350–400 жертв), встановили пам’ятник «жертвам фашизму». Напис на ньому гласить: «На цьому місці в роки Великої Вітчизняної війни у 1941–1945 роках були по-звірячому розстріляні німецькими фашистами 350 радянських громадян». У нижній частині пам’ятника напис доповнюється такими словами: «Друже, зупинись! Віддай шану тим, хто в двобої з ворогом віддав життя, щоб відстояти незалежність радянської батьківщини».

Меморіальний знак не містить жодної згадки про те, що абсолютна більшість вбитих на цьому місці були єврейськими чоловіками, яких буквально хапали на вулицях міста й вриваючись до будинків. Можливо, лише кілька десятків жертв — це поляки та місцеві радянські активісти. Ні про який «двобій з ворогом» тут не може бути й мови.

Розстрільний список у липні-серпні 1941 року німцям допомагали формувати місцеві функціонери – окружний комендант поліції і голова окружної управи. Ці деталі, що не надто вписувалися в міф про «масову героїчну боротьбу з фашистськими загарбниками», на пам’ятнику також не відображені.

Другий пам’ятник за проєктом О. І. Лебедєва встановили й відкрили у тому ж 1967 році поблизу масової могили в с. Старомильськ, де впродовж жовтня – початку листопада 1942 року було вбито близько 1 700 євреїв Здолбунова. Напис на пам’ятнику російською мовою гласить: «Обнажи голову. Здесь покоятся около 6 000 мирных граждан г. Здолбуново, расстрелянных немецкими фашистами в 1941–1942 гг.». Жодного натяку на єврейську ідентичність убитих пам’ятник не містить – усі вони перетворилися на «мирних громадян Здолбунова».

До сьогодні пам’ятні знаки у Здолбунові зберігаються в автентичному вигляді, хоча з 2023 року триває дискусія про їхнє переосмислення й деколонізацію. Очевидно, це справа найближчого майбутнього. 

Сьогодні поблизу саме цього другого пам’ятника у Старомильську щорічно 13 жовтня в Здолбунові відбувається вшанування пам’яті місцевих жертв Голокосту. Це невеличка церемонія, до якої долучаються представники місцевої влади та ЗМІ.

Єврейської громади як інституціоналізованої організації в Здолбунові немає. Про саме місце пам’яті жителі здолбунівської громади знають не так уже й багато. Їм більше відомий заповнений досить чистою водою кар’єр, до якого в літній період мешканці часто їздять купатися та проводити час із друзями. Саме тому існує нагальна потреба в переосмисленні цього місця з метою його перетворення на місце пам’яті. Щонайменше варто встановити тут інформаційну таблицю та вказівний знак, що повідомляли б перехожим, які події тут насправді відбулися 13 жовтня 1942 року. 

До сьогодні збереглася будівля на вулиці Фабричній, 9, де в часи Другої світової базувалися німецька жандармерія й комендатура місцевої допоміжної поліції. З 1939 по 1941 рр. вона була приміщенням районного відділення НКВС, і після знов продовжила виконувати функції інституції легального насильства. Можливо, її бранцями були й ті, хто ще кілька років тому, в 1941–1943 роках, приходив сюди на роботу — в комендатуру допоміжної поліції. 

Пізніше там було відділення Здолбунівської районної лікарні, районна стоматологічна поліклініка, після здобуття Україною незалежності  – Державна служба охорони МВС. 

Лише у 2014 році зусиллями здолбунівського краєзнавця Олега Тищенка місцева влада дозволила створити у приміщенні будівлі на Фабричній, 9 районний краєзнавчий музей. Більшість ремонтних робіт тут здійснювалися зусиллями волонтерів, благодійників та через залучення коштів донорів. Олег Тищенко зосередив навколо музею групу волонтерів, серед яких була й молодь. Зокрема Олександр Чижевський із с. Здовбиця долучився до волонтерської роботи в музеї ще з 15 років. 

Коли 6 квітня 2021 року пандемія коронавірусу забрала життя Олега Тищенка, 18-річний студент Олександр Чижевський, який навчався на історика у сусідньому Рівному, став виконуючим обов’язки директора музею.

Він зосереджує навколо себе ще більше волонтерів з-поміж здолбунівської молоді. Серед ініціативної групи найактивнішими є: Алла Мислінчук, Володимир Мислінчук, Надія Шибунька, Тимофій Мохначук, Дарія Сидорчук, Ілля Вєтров, Олексій Кардаш, Анастасія Логвиненко, Тарас Тимощук, Олена Палюшко та Анастасія Микитюк. Активісти змогли здійснити в приміщенні капітальний ремонт. У 2023 році завдяки залученню ініціативної групи до проєкту «Мережа пам’яті» в музеї було створено виставку з мультикультурної історії Здолбунова. Вона відображає зокрема й життя єврейської громади міста в ХХ столітті. 

У 2022 році рішенням Здолбунівської міської ради музей перейменовано — йому присвоїли ім’я засновника Олега Тищенка.

Станом на сьогодні в підземеллі музею, де раніше було місце тимчасового утримання в’язнів, за підтримки Українського культурного фонду створено постійну експозицію. Вона відображає історію приміщення як в’язниці в польський, радянський і нацистський періоди історії. Зокрема там йтиметься і про жертв Голокосту, які були серед багатьох затриманих у цьому приміщенні. 

Олександр Чижевський також налагодив партнерські взаємини з музейними інституціями німецького м. Золінген. Завдяки цьому вдалося дізнатися про публікації тамтешнього історика Горста Сассіна, що допомогли глибше зрозуміти діяльність у Здолбунові німецького рятівника євреїв Германа Грабе, якому Ізраїльський національний меморіал Катастрофи та героїзму «Яд Вашем» ще у 1965 році надав почесне звання Праведника народів світу. Можливо, в найближчому майбутньому меморіальні інституції обох міст зможуть розгорнути глибшу партнерську діяльність та створити спільні проєкти, присвячені як постаті Германа Грабе, так і подіям Голокосту в Здолбунові.

Станом на сьогодні можна констатувати, що пам’ять про єврейську громаду Здолбунова та події Голокосту в місті починає відроджуватися. Є сподівання на належне вшанування жертв Голокосту в місті у найближчому майбутньому. 

Книга Петра Долганова «Життя та загибель єврейської громади Здолбунова» є у вільному доступі, і її можна завантажити за посиланням.