Щоб підтримати дух сестринства та показати, що є цінності, які об’єднують нас незалежно від віросповідання та кольору шкіри, дізнаємося про активісток з різних країн світу, які змінюють світ прямо зараз.
Малала Юсафзай
Ця дівчина з Пакистану дуже хотіла ходити в школу і жити в безпеці і свободі. Але режим талібів, який в той час посилив позиції в країні, пропонував вельми консервативний погляд на жіночі права, в тому числі не підтримував право на освіту.
У 2009 році, коли одинадцятирічна Малала почала описувати своє життя в блозі Бі-Бі-Сі, до неї прийшла перша популярність – а заодно в світі з’явилося розуміння того, як почуває себе дівчинка в епіцентрі військових дій, де загрожують жіночій свободі.
Талібам не сподобалося те, як активно Малала висловлюється проти їх політики. Через три роки після початку ведення блогу, коли Малала поверталася додому на шкільному автобусі, на неї вчинили замах. Озброєні бойовики зупинили автобус посеред дороги, і чоловік з автоматом вистрілив в голову дівчинки. Куля пройшла навиліт. Малала впала в кому, але дивом вижила. Після лікування в Великобританії вона повернулася додому, в Пакистан.
У 2013 році, коли Малала Юзуфзай випустила автобіографічну книгу. Представник «Талібану» Шахідулла Шахід в інтерв’ю пакистанській газеті The Daily Nation сказав:
«Якщо у нас з’явиться ще один шанс, ми обов’язково заб’ємо її. Іслам забороняє вбивство жінок, але можна зробити виняток для тих, хто підтримує невірних в їх війні проти нашої релігії».
У 2014 році сімнадцятирічна Малала Юзуфзай отримала Нобелівську премію миру за боротьбу проти утисків дітей і молоді та за права дітей на освіту, ставши наймолодшою з нобелівських лауреаток.
У 2015 році дівчина відкрила в Лівані школу для біженок з Сирії, щоб і інші дівчата, які постраждали від військових дій, змогли здобути освіту і безпеку.
Глорія Стайнем
Глорія Стайнем – журналістка і представниця американського феміністичного руху кінця 1960-х – початку 1970-х.
Вона була колумністкою New York Magazine і в 1971 році разом з Дороті Пітман Хьюс заснувала феміністський журнал Ms.
У 2005 році Джейн Фонда, Робін Морган і Глорія Стайнем заснували Women’s Media Center – організацію, що просуває позитивний образ жінок у медіа.
Стайнем одна з найяскравіших постатей в історії жіночого руху і руху за репродуктивні права жінок. Вона не покладаючи рук працює в цих рухах ось уже понад півстоліття. Багато хто вважає її символом американського фемінізму «другої хвилі».
Надя Мурад
Доля Наді Мурад символізує всю біль і силу жінок, які потрапляли в полон під час військових дій.
Єзидка за національністю, Надя народилася і жила на півночі Іраку. Дівчина мріяла закінчити школу і вступити до університету, але в випускний клас так і не потрапила – селище, де жила сім’я Наді, захопили бойовики Ісламського держави. ІГІЛ здійснює геноцид щодо єзидського народу, оскільки той сповідує власну релігію. Мати і брати Наді були вбиті за відмову прийняти іслам, а Надю і інших дівчат селища примусили до сексуального рабства.
Дівчину декілька разів перепродували, ґвалтували і били після невдалої втечі. У листопаді 2014 року, через чотири місяці після потрапляння в полон, Наді Мурад все ж вдалося втекти і виїхати до Німеччини.
Після звільнення Надя давала свідчення в ООН, розповідаючи про військові злочини бойовиків ІГІЛ, зокрема, сексуальне насильство над жінками та використання їх в якості трофеїв. Надя Мурад повторювала свою історію в інтерв’ю, щоб якомога більше людей дізналося про справжнє обличчя війни. Пізніше дівчина написала автобіографію, де задокументувала жахи полону.
«Кожен раз, коли я розповідаю свою історію, я відчуваю, що забираю у терористів трохи влади», – каже Надя Мурад про це.
У 2018 році Надя отримала Нобелівську премію миру «за зусилля в припиненні використання сексуального насильства в якості зброї у військових конфліктах».
Надя Мурад продовжує привертати увагу до становища жінок під час збройних конфліктів і звертає увагу громадськості на те, що військові зґвалтування занадто довго замовчувалися і залишалися безкарними.
Тарана Бьорк
Громадська діячка Тарана Бьорк – родоначальниця хештегу #metoo, який перевернув уявлення про безпеку сучасних жінок, показавши, що сексуальне насильство і харасмент – все ще частина повсякденного життя навіть в дуже благополучних країнах.
Тарана використовувала вираз «Me Too» в соціальній мережі MySpace ще в 2006 році. У межах кампанії «Розширення можливостей через співчуття» Тарана Бьорк говорила про сексуальне насильство над темношкірими жінками, які перебували в неблагополучному, уразливому соціальному становищі. Бьорк зізналася, що теж має такий особистий досвід.
Крім того, Тарана Берк зняла документальний фільм «Me Too», який пояснює походження фрази, підкреслює, що досвід насильства і домагань пов’язаний, зазвичай, з неможливістю говорити, обговорювати, просити і приймати підтримку, оскільки вважається ганебним. У фільмі активістка розповідає про 13-річну дівчинку, яка розповіла їй про пережите насильство. Бьорк шкодувала, що тоді відповіла дівчинці лише: «Я теж», не знайшовши інших слів.
Популярною фразу зробила не сама активістка, а актриса Аліса Мілано. 15 жовтня 2017 року вона закликала жінок використовувати слова «Me Too» як хештег для об’єднання історій про сексуальне насильство і харасмент. Посилаючись на історію Тарани Бьорк, Алісса Мілано пропонувала показати, що сексуальні злочини проти жінок відбуваються набагато частіше, ніж можна було подумати.
Емма Вотсон
Британська актриса, відома багатьом глядачам завдяки участі у фільмах про Гаррі Поттера. Тепер все більше часу вона віддає боротьбі за права жінок.
Вотсон відвідала Бангладеш і Замбію, щоб сприяти отриманню освіти для дівчаток у цих країнах.
У липні 2014 року її призначили послом доброї волі в організації ООН-Жінки.
У січні 2016-го Емма Вотсон заснувала феміністський книжковий клуб Our Shared Shelf. Метою клубу є обмін феміністськими ідеями і стимулювання дискусій на цю тему. Щомісячно обирається одна книга і обговорюється в останній тиждень цього ж місяця
З 2014 року Вотсон бере активну участь в кампанії із гендерної рівності «HeForShe», покликаної залучати чоловіків (зокрема, впливових та відомих, лідерів громадської думки, зі світу медіа) до гендерної просвіти: розвінчування гендерних стереотипів, пропагування гідного ставлення до жінок, рівноправних відносин, протидії суспільній нетерпимості, сексизму та мізогінії.
У липні 2019 року Вотсон допомогла запустити лінію юридичних порад для людей, які зазнали сексуальних домагань на роботі. Юридичну консультацію надає благодійна організація Rights of Women.
Аніта Саркісян
Феміністка Аніта Саркісян стала відомою завдяки серії відео «Стежки проти жінок у відеоіграх», в яких аналізуються жіночі образи та історії в індустрії розваг. На думку Аніти, ігри – це важлива частина сучасного світу, і те, що відбувається на екрані певним чином впливає на те, як ми думаємо і діємо в реальності. Сексистський розвиток сюжетів, однакові слабкі напівголі жінки в епізодичних ролях, жіночі персонажі як трофей для головного героя – ось те, проти чого виступає активістка.
У 2012 році, після запуску збору грошей на виробництво цих відео, Аніта Саркісян піддалася інтернет-цькуванню. Однак підтримка також була сильною: замість потрібних 6 тисяч доларів на проект пожертвували цілих 160 тисяч.
За свою діяльність Аніта Саркісян не раз піддавалася шквалу серйозних погроз і образ. Дослідження відеоігор і озвучування певних закономірностей в них, які видно неозброєним оком, неймовірно розлютило тих, кому хочеться зберегти сексистські образи і ніяк не обговорювати їх зв’язок з реальним життям.
У 2014 році Саркісян була змушена скасувати виступ в університеті штату Юта через електронного листа з погрозою, що послали на адресу навчального закладу. Анонімний автор листа обіцяв влаштувати «найбільш криваву стрілянину в навчальному закладі в історії США». Невідомо, чи відзначили противники Саркісян, що їх дії наочно ілюструють те, про що говорить активістка.
Зараз Аніта веде Твіттер, де активно реагує на новини індустрії ігор, читає лекції і продовжує вести Ютьюб-канал.
Ширін Ебаді
Ширін Ебаді – одна з найважливіших для Ірану правозахисниць, яка боролася з пригніченням жінок після ісламської революції.
Батько Ширін був професором комерційного права. Дівчина з дитинства також цікавилася юриспруденцією і поступила на факультет права Тегеранського університету. У 1971 році вона захистила дисертацію, а в 1975-му стала першою в Ірані жінкою, яка очолила місцевий суд. Однак після ісламської революції в Ірані вона, як і багато інших жінок, втратила роботу. Ебаді перевели на посаду секретарки суду, оскільки, на думку тих, хто прийшов до влади, жінка не може бути суддею і не має права виносити рішень, обов’язкових для чоловіків.
Протестуючи проти приниження своєї професійної гідності, Ебаді подала у відставку. Більше десятиліття жінка не могла працювати за своєю спеціальністю. Однак Ширін писала статті і книги, в яких міркувала про громадянські права в Ірані, зокрема, про права жінок та дітей.
«Становище жінок в ісламських державах не можна назвати хорошим. У патріархальному суспільстві жінок пригнічують, прикриваючись при цьому ісламом. Однак, відповідно до правильної інтерпретації ісламу, чоловіки і жінки мають рівні права», – стверджує іранська правозахисниця.
Лише в 1993 році Ширін Ебаді нарешті отримала дозвіл відкрити свою юридичну консультацію.
Однак з набуттям можливості повернутися в професію Ебаді не припинила громадську діяльність: вона продовжує писати і говорити про права людини в Ірані та інших країнах. У 2003 році Ширін Ебаді була присуджена Нобелівська премія миру.
Ширін Ебаді підтримує тих, хто також бореться з несправедливістю. У січні 2018 року, коли молоді іранці протестували проти корупції і безробіття, Ебаді нагадала владі і суспільству, що ці дії не порушують конституцію Ірану, оскільки люди мають право на мирне висловлення думки.
Рахаф аль-Кунун
Коли мова заходить про несвободу жінок в мусульманських країнах, захисники патріархальних цінностей зазвичай говорять, що економічно благополучні країни на зразок Об’єднаних Арабських Еміратів та Саудівської Аравії пропонують жінкам достатньо можливостей в обмін на деякі права. Однак чи хочуть жінки такого обміну, чи вважають його рівноцінним і прийнятним для себе? Ймовірно, далеко не завжди.
Багато жінок з багатих арабських сімей намагалися втекти. Вони не потребували дорогих суконь і прикрас – вони хотіли, щоб їх перестали безкарно контролювати, принижувати і бити у власних будинках. Історії таких втеч рідко закінчуються добре – як правило, родичі знаходять дівчат і повертають в сім’ю. Що відбувається потім, громадськості невідомо.
Рахаф аль-Кунун, чия втеча закінчилася успішно, привернула увагу всього світу в січні 2019 року, коли її затримали в аеропорту Бангкокк. Дівчина, яка проводила канікули з сім’єю в Кувейті, змогла вилетіти до Таїланду без відома родичів. Рахаф планувала пересісти на літак до Австралії і попросити там політичного притулку. Проте влада Таїланду, отримавши запит від уряду Саудівської Аравії, спробувала затримати дівчину і депортувати її на батьківщину.
Дівчина забарикадувалася в номері готелю і записала звернення в Твіттері, розповідаючи про причини своєї втечі і про те, яким чином її намагаються повернути до сім’ї. Пізніше до неї приєдналася австралійська журналістка Софі Макніл, яка допомагала поширювати інформацію про Рахаф і чинити опір її висланню в Саудівську Аравію. Історія набула популярності, і Саудівській Аравії не вдалося повернути втікачку.
В інтерв’ю у Твіттері Рахаф після інциденту розповіла, що все її життя контролювалося родичами-чоловіками. Крім психологічного тиску, дівчина зіткнулася з побиттям і погрозами вбивства. За самовільно зроблену коротку стрижку її на півроку посадили під домашній арешт. Крім того, сім’я була проти того, щоб Рахаф здобула освіту. Її примушували вступити в шлюб за розрахунком.
«Хочу бути незалежною, подорожувати, самій приймати рішення про свою освіту, про те, коли і за кого мені виходити заміж», – так висловила дівчина про причину втечі.
Рахаф аль-Кунуна вилетіла в Канаду, де їй надали політичний притулок. У відповідь сім’я дівчини опублікувала зречення від дочки.
Втікши від сім’ї, вона стала символом всіх жінок, для яких перебування в рідному домі – це небезпека, примус і відсутність вибору.
Яскраві, сильні, такі, що викликають захоплення активістки є не тільки в інших країнах, а й поруч з нами. Це може бути наша подруга, яка відстоює правильне розуміння фемінізму, або ж знайома, яка працює на «стереотипно» чоловічій роботі, або ж сусідка, яка кожного дня пояснює своїм дітям, що вони рівні, незалежно від статі, або ж ми самі, коли пояснюємо колегам на роботі про образливість їхніх сексистських висловів у вигляді «флірту»… І поки кожна з нас діє, разом ми досягає більше прав і можливостей і стаємо все ближчими до омріяної гендерної рівності…