Місяць тому ми розповідали про написи-привиди на львівських будівлях. Це стара вулична реклама, яка виконувалась вручну на фасадах та інформувала мешканців міста їхньою мовою (в тому числі їдишем та івритом) про перелік продуктів, товарів і компанії, які тут розміщувалися.
Публікація викликала неабиякий інтерес, тож сьогодні ми продовжимо оповідь про єврейське минуле Львова, де три народи – поляки, євреї та українці — тісно взаємодіяли.
На мальовничій вулиці Ягеллонська, під 11 номером у період з 1897-го і до 1914 р проводилися вистави їдишем. Тепер ця будівля належить Театру Юного Глядача (вул. Гнатюка). Саме тут знаходився славнозвісний театр Гімпля. Народившись у Львові, Яків Бер Гімпель дуже добре знав і львівську публіку, і львівське культурне середовище. Спершу він працював у театрі Скарбка і ті моделі, які він там запозичив, допомогли швидкому розвиткові його власного театру. Як для колишнього диригента хору, спів акторів та музичний супровід вистав мали для Гімпля надважливе значення. Часто він сам займався підбором артистів, прослуховував їх та робив силу-силенну зауважень щодо якості виконання. Його оперети вражали красою та насиченістю звуку, мелодикою співів.
“Актори зазвичай ніколи не мали поваги серед людей. Це була “несолідна професія”. Однак, актори у Львові завжди були людьми поважаними. Оскільки, по-перше, в Галичині взагалі, а у Львові зокрема театр вважали високою культурою. А, по-друге, єврейські актори на рівні з польськими були значними людьми”, – такими словами починає своє дослідження про львівський театр Ісроель Ашендорф.
Звільнившись із польського театру, Яків Бер Гімпель зібрав довкола себе досвідчених акторів, які могли б одразу після перших виступів завоювати прихильність публіки. Артисти були і з театру Скарбка, і з мандрівних труп з-поза Галичини, і навіть з Російської імперії. Репертуар, який вони ставили на початку, переважно обмежувався оперетами відомих на той час єврейських драматургів. Тому для директора важливо було підібрати акторів із добрими вокальними здібностями і навичками.
Через півроку після заснування єврейського театру Яків Бер Гімпель запрошує до себе в трупу юну акторку Берту Каліш, яка починала свою кар’єру в його хорі при театрі Скарбка. Перші її кроки в колективі Гімпля були у виставі Аврома Гольдфадена “Шуламіс”, де вона зіграла дівчинку, що співає відому арію “Підійди до мене, красивий юначе”. Оскільки багато акторів з трупи Гімпля були з-поза Львова, для львівської публіки було особливо важливо бачити цю молоду акторку на сцені. Зарекомендувавши себе, вже дуже скоро Берта Каліш отримала можливість грати головну роль у “Шуламісі”, і відтоді цей спектакль анонсувався: “За участі єврейської дочки Львова Берти Каліш”.
Знання німецької було важливою навичкою для актора їдиш-театру, оскільки Яків Бер Гімпель ще з самого початку назвав свій театр “єврейсько-німецьким”, що, по суті, означало запровадження “дайчмеризму” (переважання німецької лексики у їдиші, побудова граматики та синтаксису на “німецький манер”). Актори піддавалися гострій критиці, коли їхня мова була далека від справжньої німецької. Особливо це можна простежити у рецензіях на вистави, які рясніли зауваженнями щодо мови вистави: “актори далі продовжують грати на жаргоні, хоча могли би спробувати хоч трішечки наблизитися до німецької”.
Саме завдяки мові вистав, на спектаклі приходили не лише євреї. Публіка була доволі різноманітною. Часто гостями театру Гімпля були й українці, які розуміли німецьку. Тож бачимо, що україно-єврейські культурні взаємовпливи були і на театральному поприщі.
