Її роботи критично розглядають питання ідентичності особистості та суспільства, поточні події та історію єврейської та ізраїльської ідентичності та культури, а також саму сферу мистецтва. Роботи художниці зосереджені на власному досвіді, включаючи дитинство в ще радянській Україні та міграцію до Ізраїлю.

— Зою, Ви взяли участь у проєкті створення Гаґади “За нашу свободу” разом з Проектом Кешер в Україні. Про що для вас ця ініціатива?

Для мене це також дуже терапевтичний проєкт. Це те, що я можу робити в цій ситуації. І це вплинуло на ілюстрації. Вони всі під впливом цієї війни. В ілюстраціях я проводжу паралель із шляхом до свободи євреїв і шляхом до свободи українців.  Це тільки початок роботи над ілюстраціями для Гаґади, але я вже бачу як воно буде.

— Гаґада “За нашу свободу” – це не перша Гаґада, яку Ви ілюструєте?

Гаґада – це мій улюблений текст із єврейської традиції. І у мене вже був шанс, я зробила Гаґаду майже 20 років тому, але це дуже відрізнялось від того, що я роблю зараз. Гаґада 20-річної давнини була частиною моєї виставки «Колекція Юдаїки» — це була моя перша спроба долучитися до єврейської тематики у мистецтві. Гаґада – це один із найбільш ілюстрованих єврейських текстів. До того ж це не Ктав кодеш, тому частка допустимої свободи в інтерпретації висока.

— Зою, ми отримуємо багато захоплених відгуків про ілюстрації до Гаґади. І особливо вражає, наскільки точно передано атмосферу і дух того, що зараз відбувається в Україні.

Я вже більше 30 років не живу в Україні, але я завжди почувала цей зв’язок. І, звичайно, коли почалася війна, я почувалася як поет Шалом ібн Гвіроль, який писав: “Я на заході, але серце моє на сході”. Це те, що я відчувала, коли була в Ізраїлі, і мені здавалось, що війна вона тут, на моїй вулиці…

Моя сім’я багато століть жила в Україні, це видно навіть за нашим прізвищем. Я підтримувала активний зв’язок із Україною, зі своїми родичами — все моє покоління нашої родини мешкає у Києві. З народженням моєї доньки цей зв’язок тільки посилився, мені важливо було, щоб у моєї доньки теж були дитячі спогади з Києва і ми їздили туди щонайменше раз на рік. Тому не дивно, що війна в Україні сильно по нас шарахнула.

Мої родичі стали біженцями. Перші тижні війни всі ізраїльтяни, які мають родичів в Україні, були зайняті рятувальними операціями і я не виняток. І зараз ми всі намагаємося допомагати чим можемо та чекаємо, коли знову зможемо повернутися до Києва.

— У Вас багато проєктів і робіт на соціальну тематику. “Women who work”, серія про емігрантів із африканських країн, про біафро-нігерійську війну, надзвичайно потужний – “До і після” тощо. 

Мене мало не з народження цікавила соціальна тема. Видно, такий характер, та й радянське дитинство вплинуло: “Тимур та його команда”, “Кортик” тощо. До того ж у житті мені часто доводилося бути меншістю: єврейкою в СРСР, потім неєврейкою в Ізраїлі. Чоловік мій африканець, донька mixed race. Я зазвичай малюю те, що мене безпосередньо стосується.

Ілюстрації до проєкту “Women who work” можна переглянути тут: http://surl.li/fveqc