Привіт, мене звати Влада Недак, і це мій блог.
В неділю почалася Ханука, і я замислилася, чому саме цього року це свято так сильно відгукується українцям і чому воно стало частиною спільної розмови у публічному просторі.
Вперше за багато років моя стрічка у Facebook мала інакший вигляд. Привітання, ханукії на центральних площах міст, дописи від мерів, міністерств, громадських лідерів, підприємців і друзів. Усе — про світло, про стійкість, про пам’ять і про силу маленького полум’я, яке тримається всупереч усьому.
Це вражає. Але поруч із цим — зростання кількості хейтерських коментарів. Нічого неочікуваного. Будь-яке світло завжди робить темряву видимішою. Та цього року мене хвилює інше: чому саме зараз Ханука стала настільки зрозумілою для українців. І чому цей відгук — у публічному просторі й у приватних стрічках — виглядає таким природним і органічним.
Ми часто говоримо про різні традиції ніби про щось, що потрібно «сприймати» або «толерувати». А цього року складається враження, що українці не просто привітали єврейську громаду — вони впізнали в Хануці частину власного досвіду. Бо це — історія про світло, яке збереглося там, де шансів уже не було. Про диво, яке було маленьким, але достатнім. Про те, що внутрішня стійкість не завжди гучна, але завжди жива.
Нам зовсім не обов’язково порівнювати традиції чи ставити їх поруч у змаганні. Ханукія і дідух можуть існувати у своєму природному контексті, не заважаючи одне одному. Українська багатокультурність завжди давала місце різним символам — і саме в цьому її сила.
Ми не маємо доводити власну ідентичність через виключення іншої. Українські та єврейські історії живуть поруч століттями: іноді болісно, іноді гармонійно, але завжди взаємно. І сьогодні, коли світ у багатьох питаннях став чорно-білим, саме це співжиття культур повертає нам відчуття глибини. Ідентичність — це не кордон. Це ландшафт, який формується багатьма шарами. Ми сильні тоді, коли можемо бачити всю палітру, а не лише одну лінію.
Ханука увійшла в український публічний простір не як «інше свято», а як частина спільної розмови про світло, яке нам необхідне. І, можливо, саме тому вона так відгукується. Бо в країні, яка щодня переживає втрати, темряву, відключення й невизначеність, історія про те, що маленького світла достатньо, щоб триматися далі, звучить дуже по-українськи.
Ми не стаємо менш українськими, коли визнаємо місце іншої традиції. Навпаки — ми стаємо дорослішими як нація. Ми перестаємо вимірювати ідентичність межами й заборонами. Ми бачимо в різності ресурс, який допомагає витримати часи, коли країна проходить через випробування.
Світло Хануки — про те, що навіть крихітного полум’я вистачає, якщо воно правдиве.
Світло України — теж про це.
Далі буде…