Привіт. Це мій блог, у якому я завжди щиро ділюсь особистим – моїми думками та життєвим досвідом.
Не знаю, чи пам’ятаєте ви, що я – єврейка? Це не маніфест, а просто нагадування. Для когось, можливо, буде відкриттям, що моє відношення до «Проекту Кешер», як-то кажуть, дуже пряме. Але саме це пояснює, чому я з організацією більше 20-и років, чому мене супроводжують «єврейські цінності» по життю, а мій «єврейський гумор» може бути дуже влучним або дуже жорстким.
Коли я навчалась в молодшій школі, дідусь показав мені на мапі країну Ізраїль. У його спогадах було багато історій про еміграцію до Ізраїлю, про те, як він вперше почув про 6-денну війну, чому приймав рішення не їхати у 80-ті, потім у 90-ті.
Його друзі писали йому вірші з Ізраїля. А він у свій час знайшов записку на столі «ПАРА ЕХАТЬ на РОДИНУ, ВЕРХОВСКИЙ», та прокоментував коротко: «Тут моя РОДІНА…».
Я не народилася в Ізраїлі і не жила там, але я завжди знала, що Ізраїль – це серце євреїв. І тут, у діаспорі, ми маємо потужний зв’язок з Ізраїлем, це як павутиння судин, які плетуться до серця.
Жовтень 2023 став через кому з лютим 2022.
Те, що відбулось в Ізраїлі 7 жовтня, додалось кривавою датою до календаря людства. Я навіть думала, що якби зібрати всі страшні дати терактів, початків війн, загострення конфліктів, проявів ненависті та іншого – впевнена, це був би календар у 365 днів.
Та вражає мене інше – це прояв нульового інтересу або повна відсутність співчуття світу протягом останніх 3 тижнів. Ми, сучасне покоління, вивчаємо історію Голокосту, геноцид вірмен та ромів, Голодомор в Україні. Та ми впевнено знаємо, що ці трагедії відбулися такими масштабними через людей, які обрали бути невігласами, роблячи вигляд, що це їх не торкається. Так, мовчазне спостерігання! Саме це вбило мільйони людей, до яких додаються сьогодні громадяни України та євреї в Ізраїлі.
Я наївно вірила, що світ зупинить орду на кордоні моєї країни в лютому 2022, та на жаль, світ продовжує спостерігати за тим, як вбивають громадян тепер вже Ізраїлю.
На питання одного з іноземних журналістів минулого тижня: «Як я переживаю війну Ізраїля всередині війни в Україні?», я відповіла майже без емоцій:
«У вашому питанні забагато слів «війна»… Моє серце ледве вмістило всі страждання, які пережила Україна, але знайшлось місце для туги за Ізраїлем. Я відчуваю біль від кожної фотографії жорстоко вбитих, зґвалтованих та викрадених. Мені дуже сумно і страшно за світ, у якому доведеться жити моїм та вашим дітям».
Це не маніфест, це – нагадування, що трагедії відбуваються поруч із нами, набагато ближче, ніж нам здається. Все ДУЖЕ однозначно, коли порушуються кордони, коли вбивають родини в їхніх домівках, а 20-річні дорослішають за мить, коли йдуть захищати свою країну.
З Україною та Ізраїлем в серці!