Привіт, мене звати Влада Недак, і це мій блог, де я ділюся досвідом, роздумами, а іноді особистими переживаннями.
Не знаю, як у вас, а в мене протягом серпня соцмережі рясніли мемами про школу. Діти рахували останні дні літа, а ми, батьки – останні дні відносного спокою. Хтось морально готувався до ранкових підйомів, хтось шукав одяг для школи, а хтось намагався згадати математику за шостий клас.
Цей жартівливий контент однаково добре передає настрій обох сторін. Але цього року за жартами особливо відчувається певна тривога. Яким буде навчальний рік? Чи зможуть діти ходити до школи? Скільки уроків проведуть в укриттях? Чи вистачить учителів? До першого вересня готуються не лише діти – разом із ними хвилюються всі дорослі поруч.
Наш досвід – не інструкція для дитини
До вже згаданої підготовки, як-от закупівля зошитів і усвідомлення нових розмірів одягу та взуття дитини, я додала роздуми про власне ставлення до навчання доньки-підлітки. Багато що відкрилося в нещодавньому випуску подкасту «Твоє.Моє» з Віктором Демком, учителем загальноосвітньої школи у Львові. Головний мій висновок із цієї великої розмови полягає в тому, що якщо ми й далі оцінюватимемо сучасну школу винятково за спогадами про те, як навчалися самі, нам можна одразу ставити “двійку” й відправляти на перескладання.
Школа дев’яностих і навіть початку двохтисячних уже не може бути для нас єдиним мірилом. Наш досвід залишається частиною нас, але він не є готовою інструкцією для сучасної дитини. Змінилися програми, технології, способи отримання інформації та саме життя, у якому діти навчаються.
На ставлення дитини до навчання впливають усі дорослі поруч: учителі, бабусі й дідусі, старші брати та сестри, репетитори й тренери. Саме з наших запитань дитина розуміє, що для нас важливіше: її цікавість чи оцінка, зусилля чи безпомилковий результат, чесна розмова чи красивий запис в електронному журналі. Більшість із нас просто хвилюється за дітей і часом користується тими способами, які ми пам’ятаємо з власного дитинства.
Візьмімо моє улюблене – контроль домашніх завдань. Я вперто сиділа над ними щовечора, поки мама не вимикала настільну лампу й не кликала дивитися серіал “Тропіканка”. І от тепер мої ж запитання до себе: перевіряти кожну вправу? Сидіти поруч? Нагадувати? Стежити через електронний журнал? Чи не втручатися, поки донька сама не попросить допомоги?
Однієї універсальної відповіді для всіх родин у мене немає. Допомога не завжди означає сісти поруч і перевірити кожну літеру. Для мене важливіше пояснити незрозумілу тему, допомогти розкласти велике завдання на кілька посильних кроків, як у проєктному менеджменті, а іноді сказати: “Роби, як можеш” і дозволити дитині отримати відповідний результат та зустрітися з наслідками власного рішення. Школа не має зводитися лише до правильних відповідей. Вона стає простором, де дитина поступово вчиться відповідальності.
Страх оцінки
Ще одне питання, про яке я багато думаю, – ставлення до оцінок. Мабуть, багато хто пам’ятає, якими серйозними поверталися батьки зі шкільних зборів. Іноді за виразом обличчя мами вже з порога було зрозуміло: зараз розмова про оцінки приведе до переліку “перспективних” професій, як-от двірник або маляр, які визначать усе моє подальше життя.
“Ким ти станеш із такими оцінками?” – фраза, яку чули цілі покоління дітей, а потім виросли гарними дорослими всупереч невиправданим прогнозам щодо їхнього майбутнього.
Наше ставлення до оцінок не має впливати на ставлення дитини до самої себе. Мені здається, що наш дорослий страх помилок десь тягнеться саме зі страху отримати невисоку оцінку.
Серед нас точно є ті, хто зустрічає дитину зі школи запитанням від кількох поколінь родини: “Що ти сьогодні отримала?”. Після того як відповіддю мені постійно було щось на кшталт «мр…надцять», я стала питати інакше: що сьогодні було цікавого? Що тебе здивувало? Про що більше дізнаємося з YouTube? Що взагалі не варто було вчити?
Давайте розрізняти мету
Із часів мого навчання кардинально змінилися ще й методи. Наприклад, вивчаючи англійську, я могла прописувати по п’ять-сім рядків одного слова, зубрити три форми дієслова, виписувати помилки в окремий зошит і запам’ятовувати цілі тексти. Мені це справді допомагало, а донька закочує очі і каже, що це не допомагає. Але те, що колись працювало для нас, не обов’язково працює для наших дітей. Під час розмови пан Віктор порадив, якщо дитина хоче опанувати англійську, поступово зробити приблизно третину контенту, який вона споживає, англомовним – у TikTok, YouTube чи Netflix. Не перетворювати це на ще одну повинність, а дивитися, слухати, читати чи грати англійською в те, що дитині вже цікаво.
Давайте розрізняти мету: англійська як шкільний предмет із гарною оцінкою й англійська як жива мова для спілкування. І це стосується не тільки мов.
Коли майже будь-яку інформацію можна знайти за кілька секунд, стає важливим не лише те, що дитина запам’ятала, а й те, чи вміє вона поставити запитання, перевірити джерело, розпізнати маніпуляцію, зробити висновок і застосувати знання.
ШІ, списування і прогрес
І окремо – про ChatGPT та інші інструменти ШІ. Свій, дорослий, я називаю помічником, а дитячий – списуванням і приводом сказати: “Ти скоро зовсім перестанеш думати”. Хоча насправді для мене важливо, що залишається в голові після закритого чату.
До речі, методи списування теж змінилися. Свого часу я писала шпаргалки на нозі вище коліна, робила мінікнижечки розміром 2×2 см з формулами та примудрялася щось умістити навіть на гумці. Сьогодні діти здають телефони перед контрольною і користуються “старими айфонами”. Прогрес не зупинити, особливо на контрольній.
Розкіш воєнного життя
Водночас для частини українських дітей сама можливість регулярно ходити до школи стала розкішшю. Особливо у прифронтових містах і громадах, де очне навчання може перериватися, переноситися в укриття або залишатися недоступним місяцями.
Школа сьогодні – це ще й можливість бути серед однолітків, дружити, сперечатися, відчувати себе частиною спільноти, мати спільні жарти й маленькі щоденні ритуали. Це досвід, який неможливо повністю вмістити в підручник чи перенести на екран. Школа є великою частиною дитинства.
І тут важливо не впасти в іншу крайність і не чекати, що школа або репетитор дадуть дитині абсолютно все. Але й перетворювати дім на другу школу, а себе – на додаткову вчительку чи вчителя з усіх предметів теж не потрібно.
Наша роль проявляється в безлічі щоденних ситуацій: як ми реагуємо на помилку, що запитуємо після уроків, чи дозволяємо дитині чогось не знати, чи можемо разом пошукати відповідь, вивчити щось нове або повернутися до того, що колись не вдалося. І чи показуємо власним прикладом, що навчання не закінчується разом зі школою.
Перегляньте очікування
Окрема частина цієї дорослої підготовки – наше ставлення до вчителів. Вони працюють під час повітряних тривог, спускаються з дітьми в укриття, переходять з офлайну в онлайн і назад, опановують нові технології та підтримують дітей, які живуть у війні. Часто – за зарплату, що зовсім не відповідає рівню відповідальності. Професія вчителя переживає серйозну кризу, і школам дедалі складніше знаходити фахівців та втримувати їх.
Повага до вчителя не означає розсипатися в поклонах, мовчати про проблеми чи погоджуватися з кожним рішенням школи. Ми маємо ставити запитання, обговорювати складні ситуації та захищати інтереси дітей.
Але будьмо чесними: своїми словами, інтонаціями й коментарями ми формуємо ставлення дитини до людини, яка щодня її навчає. Складно вимагати від дитини поваги до вчителя, якого дорослі регулярно знецінюють за сімейним столом.
Завтра вже перше вересня, тож встигаємо ще докупити зошити і, головне, переглянути власні очікування. Нам, дорослим, також є чого повчитися. І не забувати, що здатність рано чи пізно про все дізнаватися – наша доросла суперсила. Вона приходить із роками, а діти цього ще тільки вчаться 🙂
Далі буде…