21 вересня – день, коли весь світ відзначає Міжнародний День Миру! Це день, коли ми можемо подякувати всім тим, хто прагне до миру і злагоди на планеті. Тож ми хочемо пригадати усіх жінок-лауреаток Нобелівської премії миру від її започаткування до сьогодні. І, до речі, Нобелівська премія миру була задумана Альфредом Нобелем саме під впливом жінки! Та про це розповімо далі.
Берта фон Зутнер (Австро-Угорщина)
Рік отримання премії миру: 1905
Перша жінка-лауреатка Нобелівської премії миру і друга жінка, яка отримала Нобелівську премію після фізикині Марії Кюрі. У 1876 році в Парижі невдала співачка Берта Кінскі працювала економкою і особистою секретаркою у самого Альфреда Нобеля. Потім життя склалося так, що вона вийшла заміж, стала відомою письменницею і громадською діячкою.
Авторка книги «Епоха машин» (1889), вона виступала з критикою пропаганди націоналізму і мілітаризму в європейських країнах. Декілька років вона вела з Нобелем листування і закликала його жертвувати гроші на фінансування пацифістських проектів. Все це призвело до того, що в 1893 році в особистому листі Нобель пообіцяв Берті заснувати премію миру. А в 1905 році виконав свою обіцянку. До речі, в німецькій націоналістичної пресі її називали «фурією пацифізму» або, в більш м’якому варіанті, «мирною Бертою».
Джейн Аддамс (США)
Рік отримання премії миру: 1931.
Разом з подругою Аддамс заснувала в іммігрантському кварталі Чикаго свого роду будинок для бідних – Халл-хауз. В Халл-хауз, що нараховує 13 будівель, були організовані дитячі яслі, бібліотека, гімнастичний зал, палітурна майстерня, комунальна кухня, художня студія, музей праці, а також пансіон для молодих робітниць. Жителі кварталу, подібно аристократам, могли брати уроки англійської мови, кулінарії, шиття та літератури. Під тиском Халл-хаузу був створений перший в США суд у справах неповнолітніх (1889 рік). Аддамс також використовувала свій вплив для розробки законодавства про дитячу і жіночу працю, обов’язкове відвідування школи і техніку безпеки в промисловості.
З 1919 по 1929 роки Аддамс була президенткою Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу (міжнародна жіноча організація, створена в 1915 році у Гаазі під час Міжнародного конгресу жінок, мета – об’єднання жінок у боротьбі за ліквідацію політичних, соціальних і психологічних причин вибуху воєн і збереження миру).
Була номінована на отримання Премії миру 91 раз.
Емілі Грін Болч (США)
Рік отримання премії миру: 1946. «За свою багаторічну, невтомну працю на благо світу».
Була викладачкою, професоркою економіки та соціології. У 1910 році в світ вийшла її книга «Наші співгромадяни — слов’яни» (англ. Our Slavic Felow — Citizens) — дослідження, присвячене слов’янським іммігрантам в США. Під час Другої світової війни вона брала участь у допомозі біженцям. Після Атомної бомбардування Хіросіми і Нагасакі вона висловлювалася за заборону ядерної зброї.
Перша секретарка-скарбниця Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу Емілі Болч лобіювала такі питання, як: міжнародне роззброєння, вступ до ліги Албанії, боротьба з наркоманією і захист прав меншин. Також виступала за надання жінкам виборчих прав, за расову рівність, за контролювання дитячої праці і підвищення заробітної плати працівникам.
Мейрид Корріган (Великобританія) спільно з Бетті Вільямс (Північна Ірландія)
Рік отримання премії миру: 1976. «В знак визнання заслуг у справі миру».
У серпні 1976 року відбувся поворотний момент в житті Мейрид: три її племінника стали випадковими жертвами при перестрілці між британськими військовими і бойовиками ІРА (Ірландської республіканської армії). Після цієї події Мейрид спільно з Бетті Вільямс по телебаченню закликали всіх жінок, незалежно від їхнього віросповідання, виступити з засудженням терору в Північній Ірландії. Була проведена мирна жіноча демонстрація, після якої вони заснували «Північно-Ірландський мирний рух» (пізніше перейменований в «Товариство мирних людей» — Community of Peace People).
Діяльність організації сприяла мирному врегулюванню кривавого конфлікту в Північній Ірландії. До складу місцевих груп входили колишні противники, які проводили заходи, що сприяли зміцненню довіри.
Мати Тереза Калькутська (Албанія, Індія)
Рік отримання премії миру: 1979. «За діяльність в допомозі страждаючій людині».
«Я ніколи не піду на мітинг проти війни, але обов’язково піду на мітинг за мир», – відомі слова Матері Терези Калькутської. У вісімнадцять років вона покинула рідну домівку в Албанії і вступила в чернечий орден «Ірландські сестри Лорето». Незабаром орден направив її в Калькуту, де вона прийняла індійське громадянство. Там Тереза створила школу для бідних і зайнялася питаннями підтримки нужденних і голодуючих.
На початку 1949-го заклала основи принципово нової релігійної спільноти «Сестри Місіонерки Любові», діяльність якої була спрямована на створення шкіл, притулків, лікарень для бідних і тяжкохворих людей, незалежно від їх національності і віросповідання. На даний час організація має 400 відділень в 111 країнах світу і 700 будинків милосердя в 120 країнах.
У жовтні 2003 року її зарахували до лику святих.
Альва Мюрдаль (Швеція)
Рік отримання премії миру: 1982. «За видатні заслуги в галузі роззброєння».
Шведська дипломатикиня, політикиня і соціологиня. Після Другої світової війни її увага була спрямована на роззброєння двох наддержав: СРСР і США. У своїй книзі «Гра в роззброєння» вона піддала критиці ці дві країни за небажання перейти від слів до справи. У себе на батьківщині в Швеції Мюрдаль заснувала Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру (Stockholm International Peace Research Institute – SIPRI). За свою діяльність в сфері роззброєння Мюрдаль отримала 7 міжнародних та національних премій світу.
Її ім’я неодноразово з’являлося в списках кандидаток на премію миру. Коли в 1981 році комітет в черговий раз проігнорував кандидатуру Мюрдаль, обурені норвежці вийшли на демонстрацію. Поки це єдина акція протесту проти рішення комітету. У наступному році Нобелівський комітет присудив їй премію.
Аун Сан Су Чжі (Бірма)
Рік отримання премії миру: 1991. «За ненасильницьку боротьбу за демократію і права людини».
У 1988 році Аун Сан Су Чжі повернулася з Великобританії до Бірми, щоб доглядати за хворою матір’ю. Тоді ж в країні почалися масові заворушення. Диктатор Не Він, який правив країною багато десятиліть, пішов у відставку, владу захопила військова хунта. Аун Сан Су Чжі, донька одного з найпопулярніших місцевих політиків, не могла залишитися осторонь. Вона погодилася взяти участь у створенні Національної ліги за демократію і розпочала кампанію ненасильницької боротьби з владою.
Загальносвітова популярність до Аун Сан Су Чжі прийшла в 1990 році, коли її партія перемогла на перших в історії Бірми парламентських виборах, результати яких військова влада Бірми відмовляються визнати. З тих пір вона практично постійно перебуває під домашнім арештом. Нобелівську премію, а також десятки інших нагород в сфері прав людини, які були присуджені Аун Сан Су Чжі, отримували її сини, що знаходяться за кордоном.
Рігоберта Менчу (Гватемала)
Рік отримання премії миру: 1992. «У знак визнання її роботи в інтересах соціальної справедливості і етно-культурного примирення, заснованого на повазі прав корінних народів»
Після того як практично вся її сім’я була знищена урядовими військами, вона зайнялася активною політичною діяльністю – організовувала демонстрації протесту індіанців по всій країні. Рятуючись від репресій, вона тікала в Мексику, де стала однією з організаторів Об’єднаного представництва гватемальської опозиції (ОПГО).
Світ дізнався про неї в 1982 році, коли вийшла її біографія «Я, Рігоберта Менчу». Незабаром ім’я Рігоберти Менчу стало нерозривно пов’язане з боротьбою корінних народів за свої права.
З 1996 Менчу стала послом доброї волі ЮНЕСКО. А в 2000 році висунула звинувачення проти лідерів військових режимів своєї країни, що правили з 1962 по 1996 рік. Під час їх правління було знищено 150 000 чоловік і 45 000 пропали безвісті.
Джоді Вільямс (США)
Рік отримання премії миру: 1997. «За роботу по забороні та знешкодженню протипіхотних мін».
Джоді Вільямс каже про себе, що вона активістка з народу. Тому і на засіданні ООН вона була в джинсах і светрі. Свою кар’єру Вільямс розпочала як викладачка, потім зайняла пост заступниці директора лос-анджелеської благодійної організації з надання медичної допомоги в Сальвадорі.
В кінці 1991 року Джоді Вільямс ініціювала переговори між низкою неурядових гуманітарних груп по організації і фінансуванню кампанії по забороні протипіхотних мін. А далі – в 1992 році – очолила Міжнародний рух за заборону протипіхотних мін, за що і була удостоєна Нобелівської премії миру. У 1997 році був підписаний договір про заборону протипіхотних мін. У 1998 році Вільямс залишила свій пост, ставши «міжнародним послом» Кампанії за заборону протипіхотних мін і редакторкою звітів про хід виконання положень договору 1997 року.
Ширін Ебаді (Іран)
Рік отримання премії миру: 2003. «За її зусилля в інтересах демократії і прав людини. Вона зосередила свою увагу, перш за все, на боротьбі за права жінок і дітей».
Вона народилася в Тегерані в 1947 році. У 1975-1979 роках була головою Тегеранського міського суду. Після приходу до влади аятоли Хомейні і проголошення Ісламської республіки, була відправлена у відставку: по-перше, тому, що була жінкою, по-друге, як ставлениця шахського режиму.
Ширін Ебаді називає себе «ісламською демократкою» і вважає, що ісламські норми і закони цілком сумісні з загальноприйнятими уявленнями про демократію і права людини – справа в інтерпретації. «Можна бути мусульманином і демократом», – стверджує Ебаді.
В Ірані вона широко відома своєю громадською діяльністю, за межами країни – адвокатською. Зазвичай, вона виступає адвокаткою іранських правозахисників і дисидентів, і тому влада країни неодноразово її заарештовувала. Присудження їй Нобелівської премії миру викликало обурення у консервативно налаштованих іранців.
Вангарі Маатаї (Кенія)
Рік отримання премії миру: 2004. «За її внесок в сталий розвиток, демократію і мир».
Перша жінка з африканського континенту, удостоєна Нобелівської премії. Активно боролася за встановлення демократії в Кенії, поєднуючи роботу в екологічній сфері та політиці.
Вангарі – головна ідейна натхненниця громадського руху «Зелений пояс», який пізніше отримав популярність як «Зелений рух Маатаї». За 25 років його існування учасники руху, в основному жінки, посадили понад 20 млн дерев.
У 2003 році Вангарі Маатаї стала заступницею міністра навколишнього середовища Кенії.
Елен Джонсон-Серліф (Ліберія), Тавакуль Карман (Ємен) і Лейма Гвобі (Ліберія)
Рік отримання премії миру: 2011. «За ненасильницьку боротьбу за права і безпеку жінок та участь в миротворчому процесі».
Елен Джонсон-Серліф стала першою жінкою-президентом в Ліберії в 2006 році. Її називають жінкою, яка зуміла зупинити війну, а також найсправедливішою людиною в Африці. Елен звільнила власного сина з посади заступника голови Центробанку Ліберії, оскільки той відмовився декларувати свої доходи.
Тавакуль Карман – засновниця руху «Журналістки без кайданів», метою якого є захист прав людини, особливо права на свободу переконань, вільне їх вираження і демократичних прав.
Лейма Гвобі – організаторка масового руху ліберійських жінок за мир.
Малала Юсуфзай (Пакистан)
Рік отримання премії миру: 2014. «За боротьбу проти придушення дітей і молодих людей та за право всіх дітей на освіту».
Юна пакистанська правозахисниця, яка виступає за доступність освіти для жінок. У 2009 році у віці 11 років Юсуфзай вела блог для Бі-бі-сі, в якому розповідала про своє життя в Пакистані і про те, як таліби забороняють дівчаткам вчитися.
У 2012 році талібами була зроблена спроба вбивства дівчинки в шкільному автобусі. Таліб двічі вистрілив в дівчинку, попавши в голову і шию. Одна куля пройшла на виліт, другу хірургу вдалося витягти з мозку після 3-х годинної операції. Після чого представник «Талібану» Шахіддула Шахід зробив заяву газеті The Daily Nation: «Якщо у нас з’явиться ще один шанс, ми обов’язково заб’ємо її. Іслам забороняє вбивство жінок, але можна зробити виняток для тих, хто підтримує невірних у війні проти нашої релігії».
У 2015-му Малала відкрила в Лівані школу для дівчаток-біженок з Сирії.
Надя Мурад (Ірак)
Рік отримання премії миру: 2018. «За спробу припинити використання сексуального насильства в якості зброї у війнах і збройних конфліктах».
Надя Мурад Басі Таха – одна з приблизно 3000 жінок з етнічної групи єзидів, що стали жертвами насильницьких дій зі сторони бойовиків терористичного угрупування «Ісламська держава» (ІГ). Перебувавши деякий час у сексуальному рабстві, Мурад вдалося втекти з полону.
У 2016 році Мурад у віці 23 років була призначена Послом доброї волі Управління ООН з наркотиків і злочинності. Вона зустрічалася з главами різних держав і світовими лідерами, щоб розповісти про важке становище жертв торгівлі людьми та інших злочинів, скоєних ІГ.
Включена журналом Time до 100 найвпливовіших людей світу 2016 року.