Привіт, мене звати Влада Недак і цей мій блог. Сьогодні хочу розказати про одну із фокусних тем, яку винесла зі свого нещодавнього відрядження до США. Зокрема, зі щорічної зустрічі Clinton Global Initiative (CGI). Я досі переглядаю записи, фотографії та відео з двох днів конференції і повертаюся до розмов про жіноче здоров’я.
Розмови = кошти на пошук рішень
На перший погляд, ми вже значно просунулися: про рак молочної залози говорять відкрито, про менопаузу дедалі частіше говорять без сорому. З’являються технології, здатні допомагати лікарям бачити більше й діяти точніше. Жінки самі створюють дослідницькі фонди, інвестують у медичні рішення й вимагають змін у політиці охорони здоров’я. І все ж на великому міжнародному майданчику знову доводиться пояснювати, чому жіночий біль варто досліджувати, чому симптоми не можна списувати на «це нормально» і чому доступ до лікування має бути не привілеєм.
Мене зачепила історія кенійської акторки і режисерки Люпіти Ніонго, яка розповіла, що у 31 рік у неї виявили майже 30 міом матки. Це одне з найпоширеніших гінекологічних захворювань, з яким живуть мільйони жінок у світі, однак вибір методів лікування для багатьох із них досі залишається обмеженим. Люпіта використала свій голос, щоб привернути увагу до проблеми, а згодом долучилася до фінансування досліджень менш інвазивних методів лікування. Важлива частина цієї історії полягає в тому, що після публічної розмови з’являються кошти на пошук інших рішень.
Це питання стосується не тільки хвороб, які вважають «суто жіночими». Медична наука десятиліттями недостатньо враховувала, що перебіг захворювань і реакція на лікування можуть відрізнятися залежно від статі. У США включення жінок до досліджень, які фінансує Національний інститут охорони здоров’я, закріпили законом у 1993 році. Зараз жінки становлять приблизно половину учасників таких клінічних досліджень. Але кількості учасниць недостатньо: потрібно ставити правильні запитання, аналізувати результати окремо й застосовувати ці знання в кабінеті лікаря.
Не об’єднувати усіх в одну колонку статистики
Є й наступний рівень складності. Коли ми кажемо «здоров’я жінок», про яких саме жінок ідеться? Дослідження раку молочної залози добре показують, чому це запитання важливе. У США афроамериканки частіше помирають від раку молочної залози, ніж жінки європейського походження. Причини не можна звести до одного пояснення: значення мають і підтип пухлини, і те, наскільки швидко жінка отримала діагноз після обстеження, і доступ до якісного лікування. Дані зі США не описують досвід усіх жінок африканського походження у світі, але допомагають побачити, як біологія та умови життя впливають на результат разом.
Так само неправильно уявляти «азійських жінок» як одну групу. Дослідники знаходять відмінності між жінками різного походження у віці появи раку молочної залози, характеристиках пухлин і проходженні обстежень. Коли всіх об’єднують в одну колонку статистики, ці відмінності зникають з поля зору.
Для мене, як для керівниці єврейської жіночої організації, особливо важливо говорити й про спадкові ризики. Серед людей ашкеназького походження певні патогенні варіанти в генах BRCA1 і BRCA2 трапляються частіше, ніж у загальній популяції. Водночас некоректно сприймати саме походження як діагноз чи показник того, що людина обов’язково має генетичну мутацію. Важливо знати історію онкологічних захворювань у своїй родині – як із материнського, так і з батьківського боку – і за потреби обговорити з лікарем доцільність генетичного консультування та тестування.
Жовтень – місяць обізнаності
Попереду жовтень – місяць обізнаності щодо раку молочної залози. Ми багато років нагадуємо жінкам про обстеження і продовжимо це робити. За направленням лікаря мамографія в Україні покривається Програмою медичних гарантій для жінок від 45 років, а також для пацієнток із груп ризику. Індивідуальний план обстежень варто обговорювати з лікарем з урахуванням віку, симптомів та сімейної історії.
Після CGI я ще гостріше відчуваю, що нагадування «запишіться до лікаря» лише початок.
- Чи є в жінки доступний до медичної допомоги?
- Чи сприймуть її симптоми серйозно?
- Чи зрозуміє вона результат обстеження і як діяти далі?
- Чи є для її стану лікування, яке враховує її потреби, а не змушує роками пристосовувати життя до болю?
Для жінок в Україні до цих запитань додається війна, переїзд, втрата звичного лікаря, нестача часу й коштів, постійне відкладання власних потреб. У роботі наших організацій ми бачимо, як багато означає місце, де жінка може поставити запитання, отримати інформацію і підтримку, щоб зробити наступний крок. Жіноче здоров’я залишається важливою темою і для місцевої спільноти, і для світової конференції. Прогрес точно є, але він має дійти до різних жінок із різною історією, різними ризиками й різними умовами життя.
Повертаюсь додому із бажанням продовжувати цю розмову в Україні. У жовтні – про здоров’я грудей, а протягом усього року – про право жінки бути почутою, отримати якісну допомогу й мати реальний вибір.
Далі буде…