На календарі практично серпень, а наше життя в умовах пандемії і усіляких обмежень триває. Щодня в моєму районі вранці з вікна доноситься інформація про те, що карантин продовжено з проханнями дотримуватись діючих обмеження. Перед виходом на вулицю обов’язково перевіряєш наявність маски в черговій сумці чи в машині. Миття рук стало ритуалом з механічним відліком 30-40 секунд. Ми всі перейшли в іншу фазу сприйняття дійсності: після довгого сумніву, невіри і заперечення, ми прийняли реальність і вчимося жити в ній і навіть насмілювалися будувати «все ті ж» плани на осінь.
На цьому тижні Проект Кешер в Україні завершує короткостроковий проект «Жіноча сторона карантину». Його підсумки ми підводимо флешмобом «Що я відкрила для себе на карантині?» та ділимося в соціальних мережах історіями, роздумами і коментарями наших підписниць та наших активісток.
Звичайно, я задумалася про себе: а чим став карантин для мене – випробуванням? Викликом? Комфортними умовами для роботи з дому? Більш вузьким простором у власній квартирі? Відносинами 24/7 з близькими? Трохи власних роздумів і відповідей на перелічені питання вище.
Карантин – це випробування. З всесвітньою пандемією я зіткнулася вперше. Я навіть ніколи не читала предметно, як людство переживало такі явища історично, чим оберталися такі катастрофи. Тому для мого ментального здоров’я це стало, свого роду, випробуванням. Уява підкріплювалася добірками фільмів про віруси, вакцини і масові втрати, які щотижня оновлювалися. Я навіть думала в якийсь момент, що кінематограф більше підготовлений, ніж глядачі до таких ситуацій. Велика частина інформації подавалася в негативному ключі. Тому морально потрібно було встояти, зберігати спокій і критично сприймати потік новин та піддавати їх «інформаційній гігієні».
Карантин – це виклик. Для мене входження в нову посаду і відкриття офісу Проекту Кешер в період карантину стали справжніми викликами. Відмінилася зустріч колег в Києві, великий семінар в Одесі, щорічний захід з фандрейзингу в Нью-Йорку, скорочення бюджету і скорочення штату…. Це було непросто. Виникало запитання: а чи впораюся я? Чи зможу утримати позиції як свої, так і організації та мережі наших волонтерок? Карантин закрив двері всіх інстанцій, але не закрив можливості підтримувати одна одну он-лайн!
Досвід роботи з дому у мене великий: всі 20 років я працювала віддалено. Тому, обов’язок залишатися вдома не викликав у мене дискомфорту, а ось перспективу ходити в офіс довелося відкласти. За багато років я чітко планую свій робочий день і тиждень, веду переговори по скайпу і телефону, проводжу наради і навіть вчуся віддалено. А коли в такому режимі опинилися всі наші партнери, державні установи і єврейські організації, працювати вдома стало ще зручніше: всі з розумінням вітаються з твоїми дітьми в скайпі, можна сміливо переміститися на кухню, щоб змінити картинку, пізні повідомлення або пошта стають нормою – ти ж ще виконуєш і домашню роботу, і займаєшся дітьми, а «зумінари» ґрунтовно увійшли в наш словник.
Особистого простору у власній квартирі не стало менше, просто я гостро відчула, що він набагато ширший, виходить за межі квартири. Системні тренування в залі, можливість випити кави і попрацювати декілька годин в улюбленій кав’ярні, не пропустити новинки кіно, планувати активні вихідні і заглянути в шоу-рум, сказати привіт продавцям… Саме це і робить мій особистий простір таким широким: відчуття того, що я можу будувати свій маршрут або, не плануючи нічого, поїхати на вихідні в ліс… Це все на час карантину пропало.
Відносини 24/7 з близькими? Я не скажу, що це везіння, це довгострокова робота з моїми близькими, які знають, що якщо я йду в спальню і закриваю двері, це означає, що мене не варто турбувати. А якщо я малюю або читаю, то ні в кого не виникне термінового, на кшталт, «Мам, а де у нас..?». Питання моєї кращої половини: «Як твій день?», або «Ти втомилася?», або «Хочеш побути на самоті і додивитися свій серіал?» є нормою і не викликає безмежну подяку. Я завжди закладала і підтверджувала практикою, що я, як і всі інші люди, не можемо бути один для одного ресурсом 24/7, але підтримкою і допомогою в родині ми є цілодобово та цілорічно.
На цьому все. Карантин триває, а життя разом з ним.
Далі буде…